Уранос показав на потік — так і є; світиться вода. Фосфоресценція?

— То, може, отут і є магнітний полюс?

Никифор подивився на свій компас: стрілка показувала в той бік, звідки витікає вода. Значить, не дійшли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стояла б і вимірююча апаратура, в усякому разі, в цій печері побували б і до них. Полюс виявляється, збоку від тієї лінії, яка з’єднує обидві печери. Настрій у Никифора підупав: доведеться вертатися ні з чим. Сміятимуться тепер з нього, і по заслузі. Що він тепер скаже Вірі? Стільки перемучилась дівчина із-за нього… Зиркнув на свого попутника — сидить собі, наче нічого й не сталося.

— А ти маєш вибухівку?

Уранос неквапно вийняв із кишені і подав Нику малесеньку пластиночку — її можна затиснути в кулаці, не більша від звичайної харчової таблетки.

— Обережно, не стискуй! — скрикнув Уранос. — Бачиш, на торці кулька? Повернеш її вбік, і через п’ять хвилин — вибух.

— В який бік повертати?

— Однаково.

— І воно здатне хоч трохи відколупати породу?

— Побачиш.

Уранос одійшов подалі, сховався в темряві за камінням. Никифор, тримаючи пластинку на долоні, заліз у воду і побрів до білястої стіни, з-під якої виривався потік. Стіна була майже гладенька, і Никифорові довго довелося брьохати вздовж неї, поки намацав такий виступ, на який можна було прилаштувати заряд, і мерщій побрів назад. Спину холодила небезпека, йому здавалося, що течія не пускає, що він топчеться на місці. П’ять хвилин… Лише ж п’ять хвилин! А коли, захеканий, присів за високою брилою поряд із Генріхом, здалося, що час тягнеться надто повільно. В голові пробігло тисячі думок, між ними й така: а що, як завалить вихід? Чи від струсу опуститься склепіння тунелю?..

Блиснуло. Гостро, сизо.

Гу-ух!

Никифор машинально обхопив голову руками, припав до самої долівки. Над ними прокотилися тугі хвилі стиснутого повітря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камінням об каміння, важко шубовснуло у воду, і вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, підвівши голову, було таке неймовірне, що він заплющив очі.

— Ти бачиш? — штовхнув Генріха у плече. — Та подивися ж!

Той спроквола підвівся, обіперся руками об камінь і закляк.

— От тобі й пляма…

— Яка пляма? То металева стіна, складена з трубок! Упевнений — металева.

— При просвічуванні Землі з космосу екран фіксував у цьому місці якусь пляму.

— Яке просвічування? — здивувався Никифор. — Я не чув.

— Ми зі свого корабля…

— А-а… То чого ж ми стоїмо? — вигукнув Никифор. — Ходімо, ходімо туди!

Забрівши в річку, він поспіхом умився.

— Умийся! — гукнув Ураносові. — Ти як мара.

Але той наче й не чув. І справді, як мара, видерся у пролом і пішов до відкритої споруди, раз у раз підносячи ліву руку до обличчя.

XXIII

В Никовому помешканні все було так, наче він кудись вийшов на хвилинку. Ліжко не застелене, двері стінної шафи відсунуті, безладно кинутий одяг.

Віра сіла в крісло, обхопивши руками коліна. Куди ж він подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття біди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знічев’я почала ходити по кімнаті, нетерпляче поглядаючи на двері. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Під веселим юнаковим поглядом вона тоді знітилась. А скоро зізналася собі, що той зухвалець щось заронив у її серце, і те «щось» не давало їй спокою.

Причулося, що двері відсуваються. Різко обернулася — ні, нема нікого. Тоді вона підбігла до екрана і викликала Клару.

— Ти знаєш, його досі нема. Що робити?

Лице у Клари незворушне.

— Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.

— Але я не можу більше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!

— Немає необхідності.

— Ну, тоді я сама…

— Як хочеш.

Віра подалася до головного ліфта і мигцем спустилася на нижній горизонт. Проте в гроті нікого не було. І здавався він зараз Вірі темнішим, похмурішим.

— Ни-ки-фо-о-ре!

— …о-ре-о-ре… — відгукнулося луною й стихло.

Слідів теж ніяких довкола, але Віра так само, як і Никифор, пройшла понад потоком до тунелю і зазирнула в його чорноту. «Туди пішов, — подумала, — певно, що туди». Постояла в задумі, а потім подалася до ліфта і злетіла вгору. Клару знайшла в робочій кімнаті. Ще з дверей видихнула:

— Нема!

— Про що ти? — обернулася Клара.

— Никифора ніде нема. І цього, твого зеленкуватого.

— Це мене зовсім не хвилює.

— Дай мені ліхтаря.

— Нащо?

— Піду в отой тунель… по воді.

Клара спробувала відговорити, але Віра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того річища. Клара тільки плечима знизала.

З ліхтарем у руці Віра знову опинилася в гроті. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду і, кинувши перед собою сніп яскравого світла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у світлі, проте Віра помітила кілька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звідки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спіткнулась об слизький камінь і впала, мало не впустивши ліхтаря. Блузка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, ішла і йшла.