Віра поглянула йому в розчервоніле обличчя:

— Заспокойся, Ник. Ситуація серйозна, треба все зважити… Я ж тобі не договорила про грот. Полюс же не в гроті, а за шістсот метрів у надрах гори, так що експедиція наша сама собою…

— Що?! — Якусь хвилину він не міг вимовити й слова, а тільки дивився на неї. — Шістсот метрів… І ти гадаєш, мене злякають оті метри? Помиляєшся!

— А я б радила послухатися попередження…

— І що?

— Ну, зрозумій же, Ник, для тебе ж буде краще.

— Ну, що ж… Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподівався…

Віра підвелася і підійшла до нього з відкритим поглядом.

— Ти не зрозумів. Ми будемо разом. Адже тобі потрібна моя допомога?

Никифор мовчки обійняв її за плечі.

XIX

Стугонить, лютує пурга.

Віра здригається, їй здається, що й «Електрон» дрібно тремтить від холоду. За ілюмінаторами — суціль темінь, по них шмагають без угаву сніжні нагаї. У голові гуде, скроні стискує тупий біль. Віра чує важке Никове дихання і шепоче:

— Ник… Ти чуєш, Ник?..

Він щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарешті в його руці спалахує ліхтарик.

— Жива?

— А ти?

— Я живучий…

Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.

— Та-ак… — каже Никифор. — Це ще добре, могло бути й гірше.

— Будемо сподіватися, що тепер піде на краще.

— Ще Прометей дав людям… сліпу надію.

…Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурханого Індійського океану, наблизилися до полярної снігової пустелі. Вона зблиснула крижаною стіною, освітленою прожекторами, об підніжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водяні вали, дроблячись, пінячись у німому ревищі.

Віра сиділа за спиною в Никифора (він як прикипів до пульта управління) і через його плече дивилася в передній овальний ілюмінатор. Панорама розгорталася непривітна, сувора. Дівчина зіщулилась, відчуваючи фізично, вочевидячки свою слабосилість супроти стихій природи.

— Тримайсь, Віруню! — вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотніло.

Тієї ж миті «Електрон» шугнув у чорне провалля антарктичної ночі. Отут і почалося. Апарат шпурляло, як скіпку. Ник намагався знайти сприятливу повітряну течію, то пірнав униз, то кидався вгору, з острахом фіксував моменти, коли кермування вислизало з-під контролю і «Електрон» опинявся під владою стихії. І чим далі пробивалися в глибину континенту, тим частіше це траплялося. То їх струшувало так, ніби вони котилися по камінню, то перехиляло набік, а одного разу «Електрон» перекинувся догори дном. Тоді Никові ледь удалося стабілізувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Ілюмінатори затягло памороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Після того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирішив іти на спуск. Не вічно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низові потоки повітря внесли свої корективи — «Електрон» ударився об сніг, прокотився трохи і застряв…

— Не дуже гостинна зустріч, — обізвався Никифор. — Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.

— Не смій! Чуєш, Ник, не смій! Спочатку одягни костюм з обігрівом. І маску.

Віра, ставши на коліна, почала перебирати тюки, безладно розкидані по борту. Нарешті знайшла. Никифор нехотя одягся.

— Ти ж далеко не відходь, — просила Віра.

— Добре, добре, ти не хвилюйся.

Люк тепер був угорі, і поки Никифор видерся крізь нього, дике ревище пороснуло снігом у кабіну. Там стало так холодно, що Віра й собі надягла костюм з обігрівом.

Минуло, може, з півгодини, а Ник не повертався. Вірі ставало жахно на душі. Здавалося, вона одна тут на всьому континенті, серед снігів, буран засипле її, поховає живою, і ніхто не прийде на допомогу. Ввімкнула антену і одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася — стукають у люк. Невже заклинило? Мерщій намацала кнопку, втопила її різким натиском — люк почав одсуватися, поволі, з натугою, але все-таки отвір більшав і більшав. Никифор завалився всередину, як лантух.

— Розумієш, руки так закоцюбли… — говорив, розтираючи пальці.

— А що я тобі казала?

— Ну й температурка…

— Дійсно, краще було б уже розтопити цю кригу!

— Ну, що ти! Таке й скажеш… Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонію природи треба обачно, бо наслідки можуть бути трагічні.

«Ах, — думала щулячись Віра, — які б там не були наслідки, аби тільки не так холодно…»

— Що ж ти там побачив, Ник?

— Треба підкопати сніг, щоб «Електрон» став на днище. Лопата є? Ось трохи зігріюсь і вийду.

— Лопата? — Віра наморщила лоба. — А от лопати й нема…

— Оце експедиція! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нікому провчити нас!

Мовчки взявся за налагодження освітлення, перевірив автоматичні запобіжники, перехідні колодки, трансформатори — все наче ціле, а світло не з’являлося. Може, від удару пошкодились лампочки? Никифор сопів, чмихав і зітхав: отак і передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки він не сподівався.