Клара поблажливо усміхалася:
— Ні для кого не секрет, що клімат на Землі міняється…
В Генріха аж брови підкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що відповісти! Дивився на неї захоплено,, і це збуджувало якусь невиразну заздрість у Віри.
В інституті Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та відпочила з дороги. Віра запевняла, що не стомилась, їй не терпілось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.
— Будь чемною, Віру сю. Все-таки не близенький світ. Ось душ, отам спальня…
— Та я не засну!
— Дві години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генріху?
— Так, так, — закивав головою Уранос, і Віра помітила, що його волосся під світильником набирало ще зеленіших відтінків.
Клара щось поманіпулювала на пульті, встановленому при вході, і вони вийшли.
Всмак освіжившись під душем і з’ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Віра лягла в постіль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там він? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Підвелася на лікті і крізь овальне вікно, якого раніше не помітила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокі густолисті яблуні, зелена стіна тополь… Накрапав дощик, шелестів у листі. Віра усміхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,— ввімкнула дощик. Вірі завжди приємно засинати під монотонне шелестіння дощу в листі…
Так з посмішкою на лиці вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усміх, але сліди його лишилися в кутиках уст і зникли тільки тоді, коли Віра розплющила свої великі очі й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворі сяяло сонце, скісне проміння торкнулося її обличчя —— від цього, мабуть, і прокинулась. Коло постелі стояла Клара.
— Ну, відпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе чекаємо в холі. Тільки ж дивись, щоб нічого металічного в тебе не було, навіть значка.
Клара вимкнула і сад, і сонце, і вікно. Кімнату заповнило денне світло.
…Тепер уже Віра не завагалася показатися квапливою і одразу нагадала Кларі про крижані тунелі.
— А може, спочатку в оранжерею?
Клара розповіла, що то за диво в снігах, яка прекрасна оаза серед цієї білої пустелі. Уранос підтакував, киваючи зеленкуватою головою, але видно було, що і йому кортить униз. Віра на умовляння не піддалась і від оранжереї відмовилася одразу.
Йдучи в напрямку центральної штольні, вона добре, приглядалась до лабіринта, прокладеного в кризі. Відчувала себе героїнею одного із тих стародавніх фільмів, які довелося відновлювати в Інституті Реставрації Реліквій, і це відчуття хвилювало. «Цікаво, що сказала б Клара, коли б дізналася, що я прибула на розвідку?» — думала Віра, позираючи на численні табло і стрілки, що вказували шлях. Уявляла, як вони пробиратимуться тут з Никифором.
Нарешті вони вийшли з тунелю до просторої округлої зали. Клара вказала на рамку дверей у стіні:
— Це головний ліфт, що зв’язує нас з усіма горизонтами в глибині крижаної мантії Антарктиди. А ото, — вказала на такі самі двері, що виднілися метрів за п’ятдесят, — запасна штольня, паралельна головній.
— І що, підйомники працюють цілу добу? — спитала Віра, оглядаючи залу.
— Цілу антарктичну добу, — усміхнулась Клара. — Дублююча кабіна вмикається, правда, лише у виключних випадках, а ця весь час. Проте сторонніх ліфт не прийме, тут є невеличкий секрет…
Клара швидко торкнулась кількох різноколірних кнопок, що світились праворуч дверей, вони поміняли колір, і реле спрацювало—двері розсунулися. Віра затямила, в якому порядку затискати кнопки, і в думці повторила: оранжева, зелена, червона, синя… Ще один жест ніжної Клариної руки — і кабіна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтів через кожні п’ятдесят метрів глибини. Клара щось розповідала про оцю трикілометрову штольню в кризі: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканічного попелу…
Віра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звідки можна буде найшвидше дістатися до самого магнітного полюса…
Найнижчий тунель відрізнявся від усіх інших не лише більшими розмірами, а й підлогою: під ногами був грунт, а не крига. Зі стін падало тьмянувате світло — на висоті, може, двох метрів у крижаних нішах прилаштовані довгасті світильники, схожі на гігантські плоди банана, наповнені так званим самосвітним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнітного поля, отож вирішили обходитися хоч і не яскравим, але все-таки достатнім світінням газу. Подекуди стіни іскрилися, як скло, а внизу був звичайний піскуватий грунт.
— Історична мить, Віро! — вигукнула Клара. — Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, — кивнула угору, — крижаній щит, а сама вона ось…
Ішли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепіння було високе, аж не вірилось, що над головою десятки тисяч тонн.
— А чого нам боятися? — жартувала Клара. — 3 нами ж Атлант! Якщо склепіння почне осідати, він підставить свої міцні плечі.
— А що ж? — оскірився Генріх. — Цю кригу можна розметати…