— Ви маєте рацію, — згодився Никифор. І довірливо розповів Генріхові про хід своїх міркувань, поскаржився на колег, які не звернули уваги на його «дику» гіпотезу.

— Але я не зупинюся! Я їм доведу… Вони ще почують про мене!

— Не відступати — це мені подобається. Я охоче вас підтримаю. — Уранос розправив свої вугласті рамена. — А те, що тут криється таємниця, — він показав на підлогу, — немає сумніву.

— І ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спільник!

— Та ще й який!— кивнув головою Уранос.

Никифор був страшенно радий: нарешті знайшовся однодумець! Ввімкнувши літній день (за ілюзорними вікнами зашелестіли ілюзорні, але на вигляд справжнісінькі жита), він почав радитись з Ураносом, як ефективніше організувати пошук покладів магнітної матерії.

Генріх уважно слухав і час від часу покивував головою.

— Я вважаю, що генератор поля близько поверхні. Але як туди дістатися?

Уранос замислився:

— Може, вибухівка стане в пригоді?

— Близькість інституту, їхні датчики… Треба погоджувати програму, а я… — Никифор лише розвів руками.

— О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого…

— Вони хочуть мого приниження, — стиснув кулаки Никифор. — Але не діждуться, Ярковий не стане на коліна!

В Ураноса аж очі запалали:

— Я цілком на вашому боці!

Чим більше Никифор гримав на своїх опонентів, тим охочіше його підтримував оцей новий колега, випадково зустрінутий у крижаній Антарктиді. Никифор був щиро вдячний долі, що нарешті звела з ученим, який не лише розумів його, а і здатен допомогти. Хоча приморожені його щоки не загоїлись, щеміли і ятрились, він вирішив негайно обслідувати грот біля полюса. Ним ніби заволоділа якась гарячка, він не схотів навіть підождати Віру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.

— То що, ходімо?

— Ходімо, — не вагаючись сказав Уранос, і очі йому зблиснули зеленкуватими вогниками.

Двері перед ними розсунулись і знову зійшлися. А за неіснуючими вікнами невидимий вітерець гладив неіснуючі жита, і шелестіння колосків незримими хвилями котилося в помешкання.

XXII

Спочатку в сизуватій імлі годі було щось розгледіти, але потім очі звикли, і Никифор почав розрізняти попід стінами грота кучугури каміння. Деякі брили мали таку правильну форму кубів і призм, що виникала думка: чи не оброблені людською рукою? Високо вгорі плавали сизуваті шалі пари. Ось і червоне коло на долівці, про яке розповідала Віра. Так, річка витікає звідти…

Никифор ішов попід стіною, роздивляючись і обмацуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши короткі руки. Інколи, правда, підносив ліву на рівень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не було, а виднілася тільки блискуча платівка на вказівному пальці. Мабуть, та платівка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив. Скоро Ник дістався кам’янистого берега річки, спустився у воду і, обережно ступаючи, перебрів на протилежний бік. Вода була зовсім тепла і сягала йому до пояса. «Тепла… — міркував Никифор. —А чому, власне, тепла? Де вона зігрівається?»

Обдивився друге півдужжя стіни. Картина та сама — граніти, базальти, деінде поблискує гірський кришталь. Знову дійшов до річки, тепер уже там, де течія із шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазирнув — метрів за три–чотири нічого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шістсот метрів… Хіба туди проб’єшся?

— Агей, Генріху!

Уранос підійшов до тунелю, схилився над водою, кумедно витягнувши голову на довгій шиї.

— Треба спробувати… — гукав Никифор. — Піду по руслу в тунель!

— Добре! — закивав головою Генріх. —Я теж піду. Підемо разом!

Ярковий стрибнув у воду і, пересилюючи течію, пішов у темряву тунелю. Генріх чалапкав услід, незграбно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалі русло глибшало. «Ех, треба була взяти ліхтаря… — подумав Никифор, але вертатися не хотілось. — Ну, та нічого, тут не заблукаєш». Ішов, відчуваючи поблизу Генріхів лікоть, і від цього було якось певніше на душі. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою і пішов попереду. Довго йшли в чорному шумовинні, дно все віддалялося, нарешті вода сягнула їм під руки. Генріх зупинився, певне, вирішив вертатися. Тупцювали в нерішучості з хвилину.

— Ходімо ще, ходімо! — крикнув Никифор і легенько підштовхнув Генріха вперед. Той послухав, і вони мало-помалу здолали ще якусь сотню кроків. Дно ніби трохи піднялося, а склепіння понижчало, довелося рухатися напівзігнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але він уперто йшов уперед. Може, це русло виведе на той бік гори…

— Світліє… Помічаєш?

Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола світліло, уже он чітко видні-лися плями на воді. Чи не галюцинації? Ні, таки видніє, видніє! Никифор зрадів: а що, як попереду отвір назовні?

Хвилин через десять, мокрі й стомлені, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторій печері. Роздивилися. Річка текла тут не посередині, як у гроті, а попід боком, підмиваючи прямовисну стіну, бо тунелю далі нема. І світло… Звідки воно?