— А хіба атмосфера не захищає нас?
— Такої інтенсивної радіації атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радіаційні пояси планети — магнітні вловлювачі. Я гадаю, що наспів час знайти родовище магнітної матерії, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотів говорити з колегами, та вони відвернулись од мене. Але я… я їм доведу!
— Ах, Ник, — перебив старший Ярковий, — коли ти говориш як учений, тебе цікаво слухати, а як тільки починаєш «якати»… Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гіпотези, то можу сказати: вона цікава і навіть вірогідна, хоча й будується на фантастичній основі. Проти неї можна висунути серйозні заперечення.
— Які?
— От хоча б таке: що ти скажеш про магнітне поле Сонця? Там теж «поклади» якоїсь особливої матерії?
Батько очікуюче подивився на сина. Десь у глибині душі він захоплювався ним, навіть схвалював його бунт, але не наважувався зізнатися собі в цьому.
— Що ж, заперечення цікаве… — бубонів Ник. — Я якось про це й не подумав… Перше, що з’являється на думку, це… Аналогічні явища можуть виникати з різних причин… Хоча чому б Сонцю не мати такої матерії? Адже модель сонячних надр гіпотетична.
— Ну що ж, сину, все це цікаво, але насамперед ти мусиш… увійти в колію.
Никифор засміявся, відкинувши голову назад і притуливши долоні до грудей. Так само, як колись сміявся і старший Ярковий.
— Оце влучно сказано: в колію! Ввійти в колію традицій, а голову — в ошийник звичаїв.
Віра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументація Никового батька здавалась їй переконливішою, проте в душі чомусь схилялась на бік Ника, всупереч логіці симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її «чому?», не знала 6, що й відповісти.
— Рано чи пізно, а тобі доведеться піти на компроміс, — сказав на закінчення батько. — І чим раніше, тим краще для тебе.
— Ніяких компромісів!
— Тільки без хлоп’яцтва. Ти вже дорослий, відповідальний член суспільства. Не забувай про це.
«Дорослий, відповідальний… — думав Никифор, втупившись у порожній екран.— А що я такого зробив?»
XIV
Кілька днів після розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нічого не розпитував у Віри, нічого не розповідав їй, навіть Кларою не цікавився. Годинами лежав собі чи сидів у кріслі навпроти скляної стіни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Віра, остерігаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кімнати якомога рідше. Увечері, плаваючи в басейні, спостерігала крізь плетиво гілля, що його скляна стіна кидає в простір лише тьмаві полиски.
А вечори пливли прозорі і такі тихі, що, здавалося, прислухайся — і почуєш шерхіт тіней. Віру тягло кудись, байдуже куди, аби тільки йти стежками, травами і щоб не самій, а вдвох. Хай би Ник мовчав, і вона б мовчала, аби тільки чула його дихання побіля себе. Ах, ці вечори! Кого вони не зачарують? Віра зітхала, накидала на плечі легкий халатик і неквапно йшла до свого покою.
Одного разу, коли вона вже спала, до вілли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кімнати і легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, двері прочинилися.
— До тебе можна? Тільки не вмикай, будь ласка, освітлення. Це я, Гліб. Не впізнав?
— А чого ти так скрадаєшся? — здивувався Никифор.
— Та, знаєш, щоб Віру не потурбувати… Я ненадовго… — Він сів у крісло біля Никового ліжка, підібравши ноги і обіпершись руками, наче готувався схопитися і побігти. — Розумієш, Ник… Ти не ображайся, що я ото так відповів тобі… Знаєш, мені незручно було перед колегами…
— Незручно… — з іронією повторив Никифор. — Скажи просто: злякався.
— Ну, це ти занадто. Нічого я не злякався, але, розумієш, якось воно в такій ситуації…
Никифор слухав і дивувався: що сталося з Глібом? Колись поривистий, енергійний, незалежний у міркуваннях, зараз перетворився на свою протилежність — боїться навіть Вірі потрапити на очі, говорить зовсім не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало інформації, що він зрештою не витримав і махнув рукою:
— Досить! Ти не ввів програми в свою електронну машину!
Гліб здивовано вирячився на нього.
— Ну, знаєш, я думав… просто побалакати…
— Формальна увага до товариша, який спіткнувся?
— Чого там формальна…
— А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?
— Порада одна, — твердіше заговорив Гліб. — Поки Рада Моралі й Етики не застосувала до тебе санкцій, ти мусиш чесно визнати…
— Оце вже думка! Хоч і убога, нікчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече…
— Чому убога? Чому нікчемна?
— Ти цього не зрозумієш. А втім, подумай.
Розмова явно не клеїлась. Глібове моралізаторство нічого не дало. Трохи посидівши, візитер вийшов так само тихо й непомітно, як і зайшов. А Никифор довго не міг заснути. І шкода було, що втратив друга (ех, як потрібен йому зараз справжній товариш!), і якось ніби й легше стало на душі. Що ж зробиш, дрібнокаліберним виявився Гліб. Проскочив сюди, мабуть, щоб і Льоля не знала… Ну й нехай собі, нехай… Може, й Клара хотіла, щоб я в нашийнику ходив… Клара… Піфія…