— Поглянь, Віро, на оце довгасте обличчя, — показав портрет Амундсена. — Бачиш, які суворі зморшки його покреслили?

— Мужній, видно, був чоловік.

— Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займані полюси…

— А я гадаю, він би нам позаздрив. Хіба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?

— Е… — махнув рукою Никифор. — Ти не розумієш.

— Не журись, нам теж є що відкривати. Якщо твоя гіпотеза справдиться… Це буде грандіозне відкриття!

Відкриття… Чи не в цьому сенс людського життя? Перші кроки дитини — перші відкриття. Поступово, день за днем, рік за роком, людина відкриває світ і саму себе — у русі, звуках, кольорі, в думці, у видимому і схованому від ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до відкриттів — це органічна потреба людського духу. Але звідки починати? Як заглибитися до самісінького магнітного джерела?

Никифор зробив безліч начерків. Вирішив, що насамперед треба дослідити вже тисячу разів досліджений район магнітного полюса в Антарктиді. Бо попередники досліджували, маючи на оці свої специфічні цілі, але такої мети, як оце в нього, ще ні в кого не було! Регулярно складали магнітні мапи, визначали зміни величин вікових варіацій, але ніхто навіть не подумав копнути материк під крижаною товщею… А як, власне, він це зробить? Потужність крижаного покриву — чотири кілометри…

Никифор вивчав підлідну карту, що є ніби рентгенівським знімком материка Антарктиди, а уява малювала йому чотирикілометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко під міцним, немов кремінь, зеленкуватим льодом, схований таємничий об’єкт, а вони з Вірою, як ті комашки, длубаються над ним на отакій висоті…

— Слухай, Віро, ти, здається, розповідала, що тебе запрошували в гості до Антарктиди?

Віра саме приміряла альпіністські бутси. Підвела до Никифора розчервоніле обличчя:

— Так, мене запрошувала Клара.

— І щось говорилося про тунелі в кризі?

— Так, Клара казала про крижані гроти. — Віра очікувально дивилася на Никифора.

— Що ж про них… було сказано?

— Клара запевняє: там чарівно.

— Перестань кларкати, цих гротів на жодній карті немає. А коли тунелі йдуть на велику глибину і поблизу полюса…

— Розумію, Ник.

— Так от, треба дізнатися про тунелі все: розташування, довжину. І потім: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!

— Я зараз зв’яжуся з Антарктидою, і ми матимемо надійну інформацію.

— Е, ні, краще там побувати і все побачити своїми очима.

«Он воно що… — подумала Віра.— Ник обґрунтовує свій візит…» У неї опустилися руки, обличчя набрало сумовитого вигляду.

— Ти чого скисла? — Никифор торкнув її за плечі. — Хіба це так важко?

— Чому важко? Упораєшся.

— Поїдеш ти.

— Я?.. Справді, я?..

— Ти.

Дівчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кін так вирішив… їй хотілося тупнути ногою, відштовхнутись од підлоги і попливти, попливти у танці. Але на одній ступні в неї був тапок, а на другій — важенний альпіністський черевичище. Віра стукнула ним об підлогу, але стуку, власне, не вийшло — шипи вгрузли в килимовий пластик, і вона ледве що не впала.

— Поїду, поїду, Ник!

XVII

Антарктида так відрізняється від решти материків, що Вірі здалося, ніби вона потрапила на іншу планету. Коли підйомник виніс її з підземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним сніговим простором, дівчина аж здригнулася. Навстріч їй, усміхаючись, ішла Клара. Шапка смолянистого волосся, карі, з сухим полиском очі й білі-пребілі зуби… Вслід за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, міцний молодик,

Клара радісно привітала подругу, познайомила з Генріхом.

— Ах, як тут цікаво! Я ж досі не була за Полярним колом!

— Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, — усміхнулась Клара.

— Не уявляла, що тут така…

— Це загадковий материк, — сказав Генріх. — Як ви вважаєте, Кларо?

— Так, він ще не зовсім вивчений.

— А може, навпаки: зовсім не вивчений? — кинула Віра. — Тут ще безліч таємниць.

Вірі кортіло розповісти про Никову гіпотезу, розпитати про тунелі в кризі і про все, що стосується магнітного полюса, але вона вчасно стрималася. Навіщо гарячкувати?

— Таємниць? — здивувалася Клара. — Я б цього не сказала.

— А знаєте, Кларо, — вставив Генріх, — уже те, що тут заморожено дев’яносто відсотків усієї прісної води, унікально.

Всю дорогу до інституту (а це становило трохи більше ста кілометрів) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Віра називала загадковим, Клара вважала специфічним, та й тільки. Генріх більше схилявся до Віриних розміркувань і цим викликав у неї симпатію.

— Ви ж самі розповідали, — гречно звертався до Клари, — що якихось двадцять п’ять тисяч років тому тут був субтропічний клімат, і все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собі на волі. Зеленіли долини, схили гір, і хіба що на їхніх вершинах взимку білів сніг. Так що це, не таємниця?