— Радий вас бачити.

Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи він справді радий, чи сказав із чемності.

— А у вас тут чудово! Посеред криги — пальми, магнолії, кипариси… О, а це, здається, лавр?

— Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходімо, покажу троянди.

З широкої алеї вони звернули на стежку і, пробираючись поміж кущами, дійшли до дзюркотливого потічка, крізь прозору воду якого було видно найдрібніші камінчики.

— А риба тут є?

— Звичайно. Форель.

Уранос зітхнув:

— Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.

Це зітхання здалося Кларі трохи напускним, тим більше, що її співбесідник наче відділяв себе від «земних» людей.

Навколо було багато квітів. Троянди полум’яніли червоно, синьо, жовто і навіть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових підпорках, слалися по зеленій траві.

— Фестиваль! — вигукнув гість. — Фестиваль кольорів! Уже з-за самих тільки троянд варто було летіти з Місяця.

— Хіба що з-за троянд…

В голосі Клари вчулася іронія, і Уранос поспішив додати:

— Але найкраща троянда…

— Не треба епітетів і метафор! — перебила Клара. — До речі, я не знаю, як вас величати.

— Пробачте, Кларо, я був тоді такий схвильований…

— А я гадала, ураноси не хвилюються.

Він чомусь аж кинувся:

— Як ви сказали?

— Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповідали…

— А-а… Влучно.

— А як же вас на ім’я?

— Зовіть… Генріхом, коли хочете.

— А моє ви вже звідкись знаєте…

— О, ми багато знаємо про те, чим цікавимось.

Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку цікаву дівчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.

— Ну, як ваш проект моделювання історії? — перевела розмову на інше Клара.

— Комісія експертів схвалила.

— Он як! А ви особисто вважаєте, що він досконалий?

— На жаль, він далекий від досконалості. Немає гарантії, що наслідки будуть не викривлені. Але час покаже. Спробувати варто.

— А що ви вважаєте слабким у ньому? Генріх охоче виклав свої міркування:

— Що таке, власне, історія? Це події в часі і в просторі. Так от, якщо простір ми забезпечуємо, то час… Ви ж розумієте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажімо, на три тисячі років. Потрібне пришвидшення. І тут важливо визначити коефіцієнт.

— Це було б комічно: філософи не прогулюватимуться, а бігатимуть і на бігу проголошуватимуть свою мудрість.

— З філософами ще можна впоратись: думки їхні відомі, гайнувати час ніхто їм не дозволить. А от пересування армій, бої. Хоча швидкість подій і процесів — явище відносне. Може, порівнюючи з яким-небудь суспільством на другому кінці Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпі.

— Можливо, — згодилась Клара. — Але інша інтенсивність може привести й до інших наслідків. Та мене хвилює не це. Мені здається, проект у самій своїй суті антигуманний.

Генріх не міг погодитися з цим і підкреслив, що біороботи — це, власне, механізми, або, сказати б, символи колишніх діючих сил.

— Механізми… з емоціями? Чим же вони відрізнятимуться від людей?

Генріх пустився в міркування про юридичний статус біороботів, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити — запрограмувати тільки вузлові, критичні моменти, які впливали на хід історії. Але Клара не відступалася, і Генріх зрештою постарався перевести розмову на інше.

Зручно розташувавшись на сидінні коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемності Генріх поцікавився новими відкриттями інституту «Геомагнітний полюс».

— Нічого особливого, — без ентузіазму сказала Клара. — Виявлено тенденцію до зниження напруги магнітного поля.

— Цікаво, як це пояснюють ваші теоретики?

— З’явилась чергова гіпотеза — синхронної періодичної пульсації.

— І яку ж періодичність виявлено?

— Нинішні параметри вважаються початком нового періоду, а скільки він триватиме…

— Дуже цікаво.

— А я не бачу в цьому нічого особливого.

Після недовгої мовчанки Генріх делікатно запропонував:

— А може, зробимо вилазку на сніг?

Клара винувато посміхнулась:

— Я боюся холоду. Та й часу, не маю. — Підвелася і запитала: — Ви зараз куди: на Космічну Пращу?

— Так. — У Генріховому голосі забринів сум. — Я мушу повернутися на свою базу.

— Щасливо долетіти!

— А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? — спитав Генріх.

— Так, — стримано дозволила Клара.

Генріхове обличчя осяялось щасливою усмішкою.

XII

Язики полум’я лизнули Никифорові одежу, поповзли по рукаві, по грудях, по спині. За мить вогонь охопив його всього, золотисті пломінці танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тілі. Боляче, ох, як нестерпно боляче! І всередині вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скільки він не біжить, а здається, все стоїть на місці! Напружує останні сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клітиною відчуває жах, крик застряє йому в горлі, а крізь зуби проривається стогін. Звідкись проникають приглушені слова: «Він марить». Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побігла від нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бігу починає рукою збивати з себе скалки полум’я; вони падають у траву, перестрибують із стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. І він біжить по тих пекучих пломінцях, біжить і почуває, що ось-ось упаде. «Серце! Підтримайте йому серце!..» — знову долинуло здалеку-здалеку.