Віра посміхалася, спостерігаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхідності підкоряється «кнопковій цивілізації».
— Ну, як тобі, Ник, полегшало?
— Трохи.
— А дикого меду не кортить?
Він тільки махав рукою і одвертався — мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам сміявся:
— Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не відкотився під кущ…
— Не стрибнув, а гепнувся, — сварилась пальцем Віра. — Бо й ногу поламав і бока обдер.
— Не будемо деталізувати. Я затулив обличчя руками, а вони… Ох, і люті!
— Не треба їм дорікати: вони захищали свій дім.
— А чого ж переслідували, коли я відступив?
— Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?
— Яка різниця?
— А така, що вони хотіли прогнати ворога якомога далі. Може, й гарячкували трохи.
— І все-таки вони злостиві…
Довго, аж поки Никифор і не видужав, головною темою їхніх іронічно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине «частування». Жартами Віра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутності юнака. Він же був чемний і… байдужий. Минали дні за днями, Віра продовжила собі відпустку, і зрештою Никифор не міг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на ігнорацію, він і не намагався зайняти своє місце в Науковому Центрі, але через Віру одержував усі матеріали, які його цікавили, і просиджував над ними цілі ночі. Особливе заінтересування викликав у нього геомагнітний полюс в Антарктиді.
— Це, мабуть, тому, що там Клара… — якось напівжартома сказала Віра.
— Ти так вважаєш? — Никифор підвів голову від проекційного апарата.
Віра підійшла до Никифора і легенько торкнула за плече:
— Слухай, а ти… коли втечеш до Антарктиди?
— Не втечу, а відправлюсь, коли добре підготуюся, — І він заговорив на свою улюблену тему, немовби перевіряючи власні висновки. Напруга поля, силові лінії, функції — ці слова не зачіпали Віриної душі. Дівчина думала одне: «Поїде, поїде… Ну то й що? Але ж там Клара… Клара… Невже я ревную? Невже закохалась? От тобі й гра…»
— Ти чого мовчиш? — зупинився проти неї Никифор.
— А що? Хіба ти щось питав?
— Вже пізно, іди спати.
— Ай справді… — Встала, потяглася, помітила, що він ковзнув поглядом по ній, і зашарілася. — Пора! Я так замріялась… Ага, ти от кажеш: джерело… А це ж твоя вигадка? Навіть батько…
— А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там і джерело, вірніше — навпаки: де джерело, там і полюс. Бо коли б це була функція всього ядра Землі, то полюсів на поверхні не було б. В кожному разі пора вивчити його, бо фактично про магнітне поле Землі ми знаємо не більше, як у двадцятому столітті. Ну, а ти, я сподіваюся, здогадуєшся, яке це має значення?
Останні слова Никифор вимовив з іронією, але Віра тільки поблажливо усміхнулась.
— А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?
— Дуже велике, — не сприйняв жарту Никифор. — Я думав, ти мені допоможеш…
— Збиратися до Клари?
Никифор спохмурнів. Останнім часом він не любив говорити про своє захоплення, але Віра не знала чому: чи охолов до Клари, чи, може, не хотів роз’ятрювати болючої рани?
Підійшла до нього, зазирнула в очі:
— Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму… Цікава вигадка, можна б створити відеострічку.
— Я думав: ти поїдеш зі мною…
Никифор притулився лобом до прозорої стіни і так стояв, дивлячись у чорну призму ночі. Вірі забракло слів, груди їй розпирали радощі, хотіла кинутися до нього, пригорнути, поцілувати. Це ж те, про що вона боялась і мріяти! Отже, гра продовжується! Ах, який він чудний!..
— А коли ми вирушаємо? — спитала якомога спокійніше.
Він обернувся, і першої миті на його обличчі сяйнула радість, але воно одразу ж зробилося непроникним, щільно зійшлися брови.
— Як тільки підготуємось, так і вирушимо.
XVI
Виявилось, підготовка до експедиції — не така вже й проста справа, як гадала Віра. Найперше, вони не знали, скільки це відбере часу, отже, який запас харчів брати. Та й спорядження важко було вибрати. Сніг, крига, морози…
— А знаєш що, візьмемо все те, що беруть альпіністи!
— Хороша ідея, — погодився Никифор.
Віра, звичайно, проконсультувалася в одному із спортивних осередків і наступного дня привезла на віллу два чудові альпіністські комплекти. Тут було і взуття, і одяг з електрообігрівом, і намет із теплими надувними ліжками, сухі харчі на два тижні, аптечка, рація і багато іншої дрібноти.
Никифор дні і ночі просиджував над літературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен — людина, що першою ступила на Південний полюс. А геомагнітний — майже поруч! Тепер, коли в цей район планети можна дістатися комфортабельним геочовником, тільки зусиллям фантазії можна уявити собі, яка то була неймовірно тяжка і небезпечна експедиція! Невеличкий, як на теперішню мірку, відтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два місяці. Транспорт — собача запряжка. Никифор усміхнувся: а що, коли б і собі спробувати на собаках? Тільки чи витримав би він подібну подорож? Адже навіть такий досвідчений полярний дослідник, як англієць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслід за Амундсеном побував на Південному полюсі, загинув у снігах…