— Агов! Никифоре!
Натрапила на залишки багаття, постояла коло озерця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всі боки, прислухаючись до шурхотів, потріскування, шелесту. Відводила вбік гілки, щоб не порвати свого синього костюма, що так гарно облягав її тіло. Ось і прим’ята трава на галявині, ну, ясно ж, він тут лежав, упертюх отакий!
— Ники-фо-ре-е!
Ліс кілька разів повторив її вигук та й замовк.
Ледь помітна стежина повела Віру понад узліссям, попід живою стіною лип, вершини яких вже черкнулися сонячної рожевості. Дерева ніби засвічувалися згори, краплі роси там і сям спалахували, як мініатюрні сонця, бризкали рубіновими, фіолетовими зблисками. Тисячі відтінків світла вигравали довкола, дівчина посміхалася від утіхи, від щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!
…Никифор лежав скорчившись на лівому боці і підпливав кров’ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозі нижче коліна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.
— Ник! Ник! — Віра притулила вухо до його грудей.
Затим збігала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев’язала, бо пальці тремтіли, адже їй ніколи не доводилося подавати медичну допомогу.
— Я ж передчувала: трапиться…
— Це нічого… — прошепотів Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.
— Нам якби до апарата…
Никифор за допомогою Віри спробував підвестися, але застогнав і важко опустився на землю.
Віра пригадала: десь у цих місцях працює Кларин батько. Невже відмовиться? Та він же не сам на весь заповідник.
— Побудь, Ник, я миттю…
Викликала Лісне, але Кларин батько був десь на ділянці.
— А що сталося? — поцікавилася Кларина мама.
Мусила розповісти. Радіохвилі принесли їй тяжке зітхання. Вірі вже нетерпеливилось бігти, а Кларина мати розпитувала, де та що…
«Еврика! — промайнуло в думці. — Посаджу апарат біля нього! І як я одразу не додумалась?..»
Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат різко рвонуло вгору, підкинуло над лісом.
Опустилася за кілька метрів од юнака — мала надію, що якось удасться транспортувати його. Узяла під пахви, підвела та не змогла ступнути й кроку: біль у нозі для Никифора був нестерпний.
— Ні, Віро, не можу…
Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спітніле чоло. Ну, що його робити?
У глибині лісу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, і Віра побачила: петляючи поміж деревами, сюди наближався «Меркурій»— одномісне літаюче крісло. Віра здалеку впізнала Кларину маму і чомусь зашарілася.
— Ой, як добре, Надіє Павлівно, що ви прибули! — кинулася до неї, коли «Меркурій» плавно опустився біля апарата. — Сама нічого не вдію.
Надія Павлівна зіскочила з свого сидіння, швидко підійшла до Никифора, розкриваючи на ходу сніжно-білу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потім перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.
— Мабуть, меду хотів видрати… Зараз, Віро, накладемо йому шини…
Никифор лежав, поклавши голову на лікоть, і важко дихав; Надія Павлівна приладнувала шини до пошкодженої ноги, Віра стояла навколішки і обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щік. Над головами в них спокійно гуділи бджоли, у гіллі висвистувало, чиргикало, витьохкувала» птаство; дерева мріяли про щось своє — усе було цілком байдуже до людських клопотів.
«Золота в Клари мама, — думала Віра, спостерігаючи, як Надія Павлівна вміло забинтовує Никові ногу. — А він терплячий — ні разу й не застогнав…»
XI
Коли на екранчику з’явився зеленоголовий Уранос і заговорив про зустріч, Клара не знала, що відповісти. Перемовки за стільки кілометрів — чемність, ну, нехай цікавість до випадкового знайомства, а приліт із Місяця на побачення — це вже щось серйозніше. І це її трохи лякало.
— Не знаю… Я дуже зайнята, не зможу відірватись і на півдня.
— А вам не треба буде відриватись: я прилечу в інститут. Згода?
— Сюди? В Антарктиду?
— Так, в Антарктиду.
І в голосі, і у виразі обличчя було стільки мольби, що Клара не змогла відмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрібне їй це побачення?
Уранос прилетів наступного дня, як і обіцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи поміж товстелезними пальмами і час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уяві постав образ Никифора, та вона одразу ж відігнала цю згадку і зосередилася на Ураносі. Який він все-таки делікатний…
В оранжереї було зовсім тихо. Високе пластикове склепіння надійно захищало субтропічний парк від студеної віхоли, яка невтомно жбурляла сніг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собі пробитися крізь оцю прозорість до ніжної зелені, дихнути на неї лютим холодом, одягти в біле. Щось звірине було в тому стугонінні, в невгамовній шаленості.
Новий знайомий з’явився зненацька. Рівним кроком ступаючи по золотистому піску, підійшов до неї і злегка схилив голову: