Він притискує долоню до грудей, де замість серця бурхає клубок вогню, і відчуває легкі поштовхи. І нараз з грудей спадають пекучі кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в траві, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повіки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля — плавно так. Спати, спати…
…Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крізь туманну пелену сну, але не може прокинутись. «Криза минула. Сказати по правді, я дуже боявся сепсису. Інфекція почала атаку одразу, і коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кінець. Довелося б, певне, ампутувати ногу…» Голоси віддаляються, тануть, і тоді Никифор таки розплющує очі. Де це він?
Згорбившись, сидить біля нього, підперши голову кулачком, дівчина.
— Віруню… — впізнає він дівчину і шепоче пошерхлими вустами.
— Тсс… — свариться пальцем вона, у великих її очах і ляк, і радість. — Мовчи, тобі не можна говорити.
Никифор мовчить, тільки дивиться. Потім облизує пошерхлі губи і шепоче:
— Так, значить, міг бути й сепсис?.. — У Віри затріпотіли густі вії. — В кращому разі ампутація?
— Лежи спокійно, Ник. Минулося, от і добре.
— Та-ак, минулося… — Никифор перевів погляд на прозору стіну, за якою виднілася зеленкувата вода басейну. — А якби не ти?.. Недаремно мені Піфія казала, що я щасливий. Слухай…
А що слухати, не сказав. Зітхнув і тільки промовисто подивився на дівчину. Віра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болісна гримаса з’явилася на її обличчі: ну що йому сказати?
— Бач, як виходить… — обізвався Никифор. — Знову я опинився на цій віллі. Тут відпочивала Клара?
— Так, — хитнула головою Віра. — Я сюди перебралася.
— Якесь зачароване коло…
— Може, перевезти тебе додому?
— Ні, не турбуйся…
«Йому тут приємно, — подумала Віра. — Все нагадує про Клару. А коли асоціації позитивні, швидше одужає. Інколи й ілюзії бувають корисними». І справді, його пам’ять відбирала з минулого лише радісне, хороше. «Це ж тут вона була, — думав Никифор. — Ці стіни пам’ятають її голос, меблі ще, мабуть, не забули її тіла. І що в ній такого… Дізнатися б про це — значить зробити велике відкриття!»
Стіна за ним ледь помітно засвітилася й погасла — пенати викликають Віру на зв’язок. Тепер, коли в приміщенні з’явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Віра полегшено зітхнула, підвелася і вийшла, м’яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслід очима, сповненими надії, сподівання. Повернувшись за хвилину, Віра побачила той самий вираз очей і сказала:
— Це Клара. Цікавилась твоїм здоров’ям, просила вітати…
Яким радісним блиском засяяли його очі! Щось там у глибині заясніло, засвітилося, запромінилось. Вона цікавилась! Просила вітати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозуміла, що він завдав їй прикрощів, з надміру почуттів?
А Віра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серці росла заздрість до подруги, і це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсім не з Кларою. Клара невідомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронці Здоров’я цікавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник…
XIII
Побачивши на екрані Никового батька, Віра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, і спитав:
— Ну, як з ногою?
— Бачиш, уже ходжу!
Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного підборіддя.
— Ну, а що збираєшся робити? — запитав згодом.
— Як тільки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу… Я всім покажу… що Никифор Ярковий слів на вітер не кидає!
— І що ж ти доведеш?
— Я зроблю таке відкриття, таке відкриття!
Батько поглянув синові у вічі:
— Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тільки мотиви мені не подобаються. Покажу, доведу… Це хлоп’яцтво. Поміркуй спокійно, сам зрозумієш. Тобі треба почати з усвідомлення того факту, що ти живеш у суспільстві…
— Суспільство не визнає мене, ігнорує!
— Насамперед ти повинен…
— Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!
— Ти порушив закон недоторканості особи і житла. Це атавізм, рецидив анархії, і суспільство…
— Навигадували казна-скільки обмежень, рухайся в лабіринті законів і традицій. А я не хочу! Мені потрібен простір і простір!
— Неконтрольовані емоції…
— Я знаю: вам якби тільки логіка і ще раз логіка!
— А як же, сину? Емоції треба підпорядковувати розуму, інакше ніяка система не функціонуватиме, переважить ентропія.
— Ну й нехай!
— Оце вже нерозважливо, Ник.
— Та як же мені бути розважливим? Вони там займаються всілякими дурницями, а спробуй висловитись — слухати не хочуть!
— Може, ти мені розповіси?
— Якщо цікавишся… Прошу. Спостереження за магнітним полем Землі за останні сто років показали, що воно слабне дедалі більше. Хіба це не свідчить про вичерпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землі, десь в Антарктиді, є поклади матерії з природним магнетизмом. Чи повинні ми ждати, доки крива інтенсивності її випромінювання дійде до нуля? Хіба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнітного поля, скажімо, наполовину? Жорстока радіація космосу, не маючи перед собою потужного магнітного панцира, сягатиме поверхні Землі…