Оті, що в і к свій гнуть горби, —
Потрібні
с т а л і н с ь к і раби!
І загубивсь колонам лік, —
Пішли етапи в другий бік.
ХІ
О, дні чадні,
о, дні страшні,
О, дні жаскі і нові!
Хлиснув Біда
нових страждань
Вже на новій основі.
Лиш що за знак!
Ну що за знак!
Нема зовсім ріжниці
Як тисне цей “п а в у к”, а як
“Єжовські рукавиці”.
Нема ріжниці між цію
“Европою новою”
І між комуністичною
Старою Колимою!
Ой, що ж за знак,
за диво що ж!
Весь світ неначе в сказі! —
В “Новій Европі” цій також
Порядки, як в БАМЛАзі:
Ті самі кольби й канчуки,
Дроти,
багнети,
п’ястуки,
Відчай,
безправ’я,
біль утрат
І голод,
голод,
голод, брат!
І смерть — як мати рідна та.
Й могили братські без хреста.
Але… О, серце, дивне ти
В журбі за рідним Краєм! —
Не одному в Европі тій
БАМЛАГ здавався раєм…
Завжди бо так серця зорять,
Коли не хочеться вмирать,
Коли бажання в них одні:
Умерти в рідній стороні.
Бо ж легші там землі пласти…
О, людське серце! Дивне ти.
ХІІ
Спізнав Антон і цей режим,
Де все дроти самі.
Конав під чоботом і цим,
Вмірав і в цім ярмі.
Не жаль було, що так вмірав,
Не жаль, що так конав,
Як жаль —
що С т а л і н п о ч и н а в,
А Г і т л е р д о к а н а в.
Але —
хоч як тяжкий полон, —
Не хоче вмерти наш Антон.
ХІІІ
Не хоче вмерти наш Антон,
Смішна з нього людина, —
Йому все сниться дивний сон —
Далека Україна.
В плачі і стогоні людей,
У вирі безлічи смертей,
Серед проклять,
серед ридань —
Встає той бідний Ромодан…
Ні, дивне серце у Біди!
Чудна з нього людина! —
Все сниться дім
і рідний дим —
Все сниться Україна.
О, ти, “Европо пренова”!
Страшна ж ти й грізнотонна!
Та сили в тебе, брат, нема,
Щ о б п о б і д и т ь А н т о н а !
Він у “Новій
Европі” тій
Не хоче загибати…
Благословила так його,
вміравши, рідна Мати.
Б і ж и т ь в і н
і по цій землі
Із тим благословенням…
Утік
і мчить, мов на крилі,
Щоб — або вмерти десь в петлі,
Або — знов битись на Сулі,
Пишаючись з імення, —
Проти чужих ворожих зграй,
За с в і й нарід,
За с в і й і к р а й.
XIV
Утік Антон,
утік,
утік
Від “кума” Ріббентропа!
Лови тепер хоч цілий вік!
Прощай,
“Нова Европа”!
Помчав Антон на схід,
На схід! —
Із власним серцем навзавід.
Летів крізь люту чужину,
Минаючи застави,
Летів крізь голод і війну,
Крізь жах,
крізь зненависть страшну…
Летів не ради слави,
Летів не ради орденів
І не для лаврів він летів,
А щоб умерти за свій край,
Б’ючись
проти ворожих зграй.
Цвіла надія золота
І гріла серце дума,
Що може ж “там” тепер не так,
Як перш,
чи як у “кума”,
Що може ж там змінилось все
У тім химернім еСеСеР!
Що може ж хоч війна оця
Навчила розуму “отця”! —
Що може ж,
може ж,
може ж т а м
Тепер людям —
я к б р а т а м …
І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.
Збивав і ноги об плоти,
Зривав і шкіру об дроти
Та об пеньки,
та об терни,
Та об прокляття чужини.
Летів на схід,
І п о в з на схід, —
Туди —
де браття, де нарід.
Свою злобу Антон скостив —
І за старе
він все простив,
Бо може ж,
може ж,
може ж т а м
Тепер людям —
я к б р а т а м …
І мчав на схід,
летів на схід
Із власним серцем навзавід.
І прилетів…
Прощай, Біда!
Аж отепер стряслась біда.
XV
Усе так сталось, як і перш:
У з я в
Б і д у
у к і г т і
С М Е Р Ш.
XVI
Узяв тепер Антона СМЕРШ,
За те ж самісіньке, що й перш, —
Прирік на смерть.
Та поки вб’є…
О, серце біднеє моє!
XVII
Поки уб’є і
скине в тьму,
Він душу розіп’яв йому.
Оганьбив,
заплював
до дна, —
Затаврував, як “шпигуна”,
Як “зрадника”,
“фашиста” чи…
О, серце біднеє! Мовчи!
Це все за те, що бивсь Антон
За край свій на Сулі!
Бо ж “Конституції” закон
Порушив взагалі…
Що збройно ворога він бив
І — геть “приколку” загубив.
За те що він не з літаком,
А встав на “кума” з п’ястуком,
Коли втекли політруки
І не літали літаки,
Коли гармати не ревли
І генерали геть втекли,