Мерщій
в румовища найперш!
Поки не “визволив” той СМЕРШ.
І почалась,
гей почалась
Веселая забава…
Побіг Антон, мов тінь якась,
Що їй і жить на світі зась, —
Побіг,
поліз,
поповз,
подавсь,
Ускрізь звивавсь,
ускрізь ховавсь
Без захисту
й без права.
Серед проваль.
Серед руїн.
Від Бухенвальду по Берлін.
VI
А навздогін, а навздогін —
Ясні скрижалі Ялти!!!
Біду у хаосі руїн
Ловили всі альянти.
Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Біду давно вловить пора!
Анум для Сталіна-отця
Усі разом ловить збігця!
Унум,
урра,
гав-ду-ю-ду! —
Усі разом ловить Біду!
Хай буде Джо такий от приз:
Щоб завершив Біда ленд-ліз!
І мерехтять,
про “мир” кричать
Ясні скрижалі Ялти.
А десь за ними “втікача”
Ловили всі альянти.
Хай буде Джо такий от приз:
Хай завершить Біда ленд-ліз!
VII
І бігав він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Голодний,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.
Метався він по всіх кутках
В Европі знаменитій,
Не знав, добути де шматка,
Де голову схилити,
Втікав від татових хортів.
Ніяк до “раю” не хотів.
Попереду туман і тьма,
Скитання і утрати.
Позаду ж — куля й Колима,
І каторга, мій брате!
За те, що ері він не в тон.
За те, що він “Біда Антон”.
І помагала ріжна тля
Ловить “совєта”,
“москаля”,
“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…
Така дрібна мерзенна тля.
Чужих охранок вірні пси
За шмат “гнилої ковбаси”
Ганяли всі Біду того,
Як лист, роздертий в бурі…
І не списати мук його
І на воловій шкурі.
VIII
О, волелюбности доба!
О, доля “бєглого раба”!
Було його по смітниках,
Було й за смітниками,
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,
І в бомбосховищах брудних,
По всіх румовищах страшних.
Скитався він в нічній імлі
І біг,
і біг по всій землі.
Було його по всіх шляхах
Маленьких і центральних.
Було його і по кутках
В кльозетах привокзальних.
Було його в льохах руїн,
Ще й не в одній країні:
Від Бухенвальду по Берлін,
Від Праги по Ріміні.
Але всі сталінські “орли”,
Ще й з ними всі альянти,
Біду спіймати не могли,
Прибить скрижаллю Ялти.
Не помогли і клепачі,
Донощики
і “стукачі”.
Ніхто
серед нових доріг
Впіймать тепер Біду не міг.
І забавляли світ уже
Такі от перегони, —
Як “тато”, ласий на чуже,
Не міг вловить Антона.
Як тих “великих” всіх юрба
Ловила “бєглого раба”.
Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!
Ні,
не впіймати вам Біду.
Бо він ще має шанс один:
В т е к т и у с м е р т ь …
Адьє й амінь!
ІХ
І шанс оцей багато хто
Обрав, як щастя в двері,
Спустивши кров (для Ялти б то!)
З підрізаних артерій.
Або кидався ось куди:
Під тріюмфальні поїзди,
Під танки,
в ланцюги гармат…
Під комунальний
“татів” мат.
Багато так втекло рабів,
А надто біля Драви,
Старих,
діток,
і матерів,
Загинувши без слави.
Але Антон, хоч як він біг,
Але отак втікать
не міг.
Бо дивне серце у Біди,
Смішна з нього людина, —
Все снився край йому один,
Все снилась Україна.
Волошка синя. Степ і гай.
Тепло.
І ніжність літа…
І він зривався… Пострівай!
Не умірать!!
А ж и т и !!!
Не може ж вмерти так Біда!
Він так не має права! —
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа!
Нехай тих мук налито вщерть, —
Боротись!
На життя і смерть!
Х
Всі дзвони у Москві ревли…
Ах, Боже, де ви чули!?!
Ті дзвони ж аж колись були,
Та в крові потонули!
Чи пак пішли у “Фонд страни”,
Аж у Пекін і далі:
Латунь пішла на ордени,
А срібло — на медалі.
На кулі ще пішло койде —
В “священний” фонд еНКаВеДе.
Так що про дзвони ми лишім,
В “антени” їх перепишім.
Антени всі з Москви ревли,
Щоб помогли алянти:
Аби на “родіну” ішли
Й повзли репатріянти.
І світ ті дзвони наслухав
І від зворушення зідхав:
Звела,
з ума
звізда
руда…
Лиш не зідхав Антон Біда.
Метався він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Розбитий,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.
Та не здававсь нікому він,
Ні на баґнет,
ані на дзвін.
Нехай тих мук налито вщерть —
Б о р о т и с ь !
на життя і смерть.
ХІ
Вмістив у серце тьми рабів,
Старців непопулярних,
І їхні мрії голубі
Із каторг заполярних,
І невгасиму сліз цвітінь
На звук Вітчизни тої,
І душ замучених летінь
До волі золотої, —