Осанна їм
вночі і вдень!..
Ех, жалко, жалко, брат,
Що не співав про це пісень
І жоден лавреат!

VII

Не жаль мені за той ясак,
Не страшно і хули, —
Як жаль мені, що ось отак
Мільйони полягли!

Сказати б, зжерто тьму таку
Ні за понюшку табаку.

Не жаль мені й за Колиму,
Ані за Магадан,
Де мили золота ми тьму,
Не жаль і за Кімкан,

Не жаль мені й за канчуки
Єжовської хули, —
Я к  ж а л ь  м е н і,  щ о  л і т а к и
Л і т а т и  н е  м о г л и !

Не жаль мені, що й в мерзлині
Нас клали замість шпал, —
Я к  ж а л ь  м е н і,  щ о  т а н к и  х в а л е н і
Т і к а л и  з а  У р а л !

Не жаль ягнят, скажу вам я,
Отих, що власть взяла, —
Я к  ж а л ь,  щ о  а р т и л е р і я
С т р і л я т и  н е  м о г л а !

Не жаль, не жаль, збагніть самі,
Нічого так не жаль, —
Я к  ж а л ь,  щ о  м а р н о  т у т  с л і з ь м и
П о л и т о  к о ж н у  ц а л ь.

VIII

Потрапив наш Антон в полон
З мільйонами разом…
Хвала ж тобі, хвала ж тобі,
Великий Совнарком! —

Що не потрапив з ними й ти,
Що зміг до фронту не іти,

Що кинувся не на аврал,
А кинувся геть за Урал,

Що перш з народу вижав сік
Та й з генералами утік!

Й не просто втік от за Урал,
А й сухарі в людей забрав!

Але — насамперед тобі,
Водителю, хвала!
І лавреатів тих юрбі
За пісню про “Орла”!

Хвала тобі за канчуки
І за моря хули,
Хвала тобі, що й літаки
Літати не могли!

Хвала, що ґвардія твоя
Геть з Урал втекла!
Хвала, що й артилерія
Стріляти не могла!

Хвала, що ти з нас вижав сік
Та й з генералами утік,

І далі слухаєш пісні!..
А ми
лишились
в полоні.

ІХ

Потрапив наш Антон в полон
До “кума” Ріббентропа
І мали вішати його,
Як “ворога Европи”.

За те, що він закон тих зграй
Порушив взагалі:
За те, що він за Рідний Край
Так бився на Сулі.

За те… за те… Ну, словом, брат,
Якраз за те ж за саме,
За що і сталінський аргат
В лице бив орденами:

За те, що він, Антон цей, от
Такий затятий патріот!

За те, що не любив кремлян,
А все любив свій Ромодан,
Що жодній владі не був рад,
Що не любив він влади Рад,
Ні тих панів, ні тих панят,
Лише любив простих ягнят,
Та ще волошок синій цвіт,
Та ще Шевченків заповіт.

Ну, словом, — люта кара ця
(Ось лавреату б дума!!) —
За те, що не любив “отця”,
Та не хотів і “кума”.

Бо у “отця”
любов оця, —
Це “зрада комунізму”.
А в “кума” ж ця
любов стрільця —
Це “смерть соціялізму”,

Чи пак в “отця”
любов оця —
Знак “ворога народу”,
А в “кума” ж ця
любов стрільця —
Знак “ворога з природи”.

Бо той “отець” карав ім’ям
Комуни світової,
А “кум” складав усіх до ям,
до ям,
до ям,
до ям ім’ям
“Европи, бач нової”!

“Отець” в московському Кремлі
Шмагав свого “холопа”.
А визволила — для петлі
Його
“Нова Европа”.

І прирекла його на скон.
І мав висіти наш Антон.

І мав повісити Біду
Той самий,
ах,
той самий “дух”, —

Отой,
теж майже лавреат,
Отой, що всім служити рад,
Ну, той
донощик і мильщик —
Всіх “визволителів” денщик,

Отой
одвічний ренегат,
Що їх у нас не мало, брат,
Що люблять їх за розтороп
І кожен “тато”,
й Ріббентроп.

Х

В Єжова, бач, оцей халдей
Стеріг мого ваґону,
А тута вішав він людей
За пляшку самогону,

Поштучно цебто. “Жисть-лахва!”
За літру вішав цілих два!

Цей “вірнопідданий хахол”
Ускрізь встигав зразково,
Чужим життям, немов в футбол,
Він бавився фахово, —

Цей вірнопідданий “халдей”,
Оцей холуй,
оцей лакей,
Тля лихоліть,
дитина мряк, —
Цей з ласки Божої чиряк.

В “отця” він “строїв комунізм”,
Тепер от Ріббентропу
З петлею він за спірт поліз
Творить “Нову Европу”.

Півлітра — й звисла голова!
За літру — вішав цілих два…

Два брати. Два товариші!
Два друзі!.. Словом — дві душі.

Отак поштучно — ррраз! — і звис.
І вішав дальшого на біс.

І мав висіти й наш Антон.
Та…
десь мо’ вийшов самогон,
Чи вийшов мотузків запас,
Чи не настав Антонів час,
Чи не було якраз петлі, —
А тільки наш Антон вцілів.

Чи материнський хрест не зтлів…
А тільки наш Антон вцілів.

Хтось передумав десь вгорі,
Великий а чи менший,
Що десь потрібні в цій порі
Европі “унтерменші”,

Оті, що взнали — (гох! ура!) —
Концтабори й колхози,
Оті, що вгноювали б Райх,
Що для “Майн Кампфу” фюрера
Лили б і піт і сльози,