І танки бігли за Урал…
Як сам лишивсь він на аврал.
І здивувавсь Антон без меж:
Т а д е ж о т а н а д і я ?!
Д е ж ?!
Ніяких змін тут не зайшло!
Все так,
як і завжди було!
Щоб знов Біду прибрать до рук,
Прибіг з Уралу п о л і т р у к.
XVIII
І затужив Антон не так,
Що деспот несудимий!
Гей затужив він, як вояк,
Як…
як…
як одержимий.
Затявся на життя і смерть.
Бо серце
стало
повне
вщерть.
Його терпляче серце —
в щ е р т ь !
Затявся він
на життя і смерть.
В вогні проклять,
в вогні образ
Побачив він тепера,
Що вірив він останній раз,
Що встала вогнепера
Його зненависть, як гроза,
Зродилась в муках і сльозах,
І буде жерти, як вогонь.
Усю цю мразь,
усю цю вонь,
Усю цю пакость взагалі
На “нашій не своїй землі”.
В вогні образ,
в вогні проклять
Поклявсь, мов на ікону,
На душі всіх, що десь лежать,
Боротися до скону,
До всенародного Суда!
Для них же ж
буде ж
він Біда!
Бо ж вік конати всім в тюрмі
З системою такою!
Не буде діла, брате мій,
З такою от владою!
Поки ці тюрми й патрулі
Не зтерти геть з лиця землі!
І розламати всі дроти!
І розігнать кремлян отих!
Поки не щезне геть з землі
І та “Нова Европа”,
І ці майстрі тортур, петлі, —
Ці друзі Ріббентропа.
І затужив Антон до мук,
Що деспот несудимий!
Ах, тільки б видертися з рук!
Щоб смерть пройшла ще мимо!
Ще раз! Ну раз!.. Життя моє!
Б л а г о с л о в е н н я
д е ж т и є ?!
О, серце Матері! Мій крик…
ХІХ
І він з-під розстрілу утік.
ХХ
Ні, просто так Біда не вмре!
Ще СМЕРШ Антона не бере!
Благословила так його,
Вміравши, бідна Мати…
Від СМЕРШу
вихопивсь в вогонь.
Пішов Антон в Карпати.
Узяв він “фінку” на рам’я.
Вітчизно бідная моя!
І на чолі таких, як сам,
Став ватажком
повстанським
там.
ХХІ
І бився він у тих краях
В тяжких,
безвиглядних боях.
Гей билась жменька їх (на вид
Проста, але затята),
Мов той малесенький Давид
Супроти Голіята.
Та тільки ж це не ті слова,
Бо Голіятів тих
а ж д в а.
А ж д в а,
жорстоких, як завжди,
Супроти одного Біди.
Один — червоний. Наглядач.
Тюремник старшобратній.
А другий — чорний… ах, пробач! —
Не чорний, а брунатний.
Вони ж браталися колись.
Й щодо Біди —
смаки зійшлись.
Ще й “Ґот міт Унс”, чи “з нами Бог”…
Та бивсь Антон
проти обох.
І вірив в торжество своє,
Якщо
на світі правда є.
“Смішний”,
“смішне” й биття твоє…
Але ж
на світі
правда
є?!?
Так бивсь Антон на весь свій жаль…
Поки
й потрапив
в Бухенвальд.
ХХІІ
Там, де зжерав, як гній,
Жорстокий крематорій,
Не розбираючи їх мрій,
Трагедій
і історій,
І там, де душ людських цвітінь —
Той блеск одноразовий —
Зникала в сморід і чадінь
У камерах ґазових,
І там, де били вартові
Півмертвих вже по голові, —
У цілім пеклі тім новім
Л и ш и в с я д у х Б і д и
ж и в и м !
Серед жахіть,
серед погонь, —
Устояв скрізь його в о г о н ь.
Як вічна ніжність тих долонь,
Тих материнських,
біля скронь.
Як туга,
як її жалі,
Як віра
в правду на землі.
Устояв скрізь його вогонь,
Отой страшний і мрійний,
Що не здолає вже його
Й вогонь крематорійний.
Отой, що з ним він пройде все.
Отой,
що суд в собі несе.
Отой, що в нім відчай і гнів,
Любов і сльози матерів,
Розплата
деспотам
сповна!..
Отой, що міряє із дна.
Непогасимий і святий,
Що наказала взяти
І через світ увесь нести
Веліла бідна Мати,
І принести його колись
В Вітчизну, Богом дану…
Щоб цвітом радости взялись
Лани
круг Ромодану.
Розділ восьмий
Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську “Одиссею”
Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.
Відомо ж, що настав за час
Для “недостріляних” у нас:
Сьогодні — тут,
а завтра… — Бач! —
Услід, як дух, повзе стукач,
За “стукачем” — якийся “сват”,
За “сватом” — кат
і лавреат,
І генерал, і ще й (сміха!)
Якась дрібнюсінька блоха!
Услід за першими
лиха
Повзе
Дворушницька блоха!