І хоч вона й зовсім дрібна,
Але ж кусюча сатана.
Тому й спішу навзаводи
З бриґадою тією,
Щоби скінчити цю Біди
Жахливу “Одиссею”, —
Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.
Нехай же буде цілий світ
Хоч стільки правди знати!..
Привіт,
привіт,
привіт,
привіт,
Товаришу і брате!
І
Не вмер в кацеті наш Антон,
Не впав у смерти сон…
Привіт,
привіт,
низький поклон
Для всіх “дисплейс персон”!
Та ці слова для нас сліпі.
Привіт, привіт
д л я в с і х Д і — П і !
А щоби знали точно всі:
Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !
Привіт, привіт і тим, що десь
В далекім Магадані!
Привіт і вам,
що журитесь
В всесвітньому скитанні!
В тим, що томляться в путі.
І тим, що мруть на Воркуті,
На Колимі,
в Караганді,
У Тигді,
Кивді,
Чекунді…
Усім, що йдуть крізь тьму і світ —
Привіт, привіт, привіт, привіт!
Не вмер в кацеті наш Біда,
Бо вмерти
не мав права:
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа —
За всіх отих на Чекунді,
На Колимі,
в Караганді!..
Тому —
Біді ще не кінець.
І добре знав про те “отець”.
ІІ
В громах експльозій “мир” злетів,
Дракон пожер дракона…
Простіть! Слова зовсім не ті
Зірвались у Антона.
Нехай простять “великих три”,
А ти всю правду говори, —
Хто спас дракона… отого
Четвертого “великого”.
Йому вже доля прирекла
Пощезнуть з “кумом” разом.
Й вставала до небес хвала,
Що “тато”
стогне плазом,
Молились,
тішились раби:
Хочби ж уже!
Хочби!..
Хочби…
Ось-ось обох їх Бог поб’є!
Ой, є ж на світі Правда!
Є!!
І прогремить в віках луна
На “всіх язиках”:
“К а т с к о н а в !”
Дракон дракона доконав! —
О б о х
Бог праведний прибрав!!
Але… не тикаєм списа
Ми у високі небеса.
Бо, значить з-за бомбових мес
Землі
і не видать з небес.
Поки розвіявсь чад заграв,
Дракона х т о с ь урятував.
І що за знак!
Чи мо’ тому
Схотілося на Колиму?!
А чи кортіло вже давно
Стрибати сторчма у вікно?!
Чи хто вже зна (збагнем колись), —
А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.
Дали драконові ленд-ліз —
І бомб і літаків, —
Щоби дракон “побєдно” ліз
За честь
большевиків.
Мабуть тому, хто дав тих благ,
Таки
схотілося в ДАЛЬЛАҐ.
І він допне таки свого…
Помилуй, Господи, його!
ІІІ
В громах експльозій “мир” злетів —
Дракон догриз дракона.
Та не було зовсім у тім
Потіхи для Антона.
Бо до ції Дракон-змії
Багато в нього діла, —
Бо ж навіть в крематорії
“Приколка” не згоріла.
Як не згоріли й муки літ,
І той,
Шевченків
заповіт.
Гукають — “Мир!”
Це як кому.
Одним цвісти й пишатись,
А іншим, брат, на Колиму
Й на Воркуту вертатись.
Вирують радости кличі,
Прапори “дружби” в’ються.
Та залишились тисячі
Таких, що й не здаються, —
Отих химерних і “смішних”,
Що “мир” і “щастя” не для них,
Що мруть в ярмі віків спокон…
А серед них і наш Антон.
Попереду — туман і тьма.
Позаду — куля й Колима.
А посередині — дракон…
І вже, немає ради —
Змагатись з ним лишивсь Антон
По цей бік барикади.
Усенький світ схилив чоло
Перед “отцем народів”,
Лише в Антона не було
Бажань в такому роді.
Для нього — бою не кінець.
І добре знав про те “отець”.
IV
Ще ескадрилії ревли,
Що Сам послав до бою,
А в Ялті вже наради йшли, —
Як бути з тим Бідою.
“Отець” схотів, як та судьба,
Вернути “бєглого раба”.
О, волелюбности доба!
Вернуть раба!
Вернуть раба!
Вернуть його у щот ленд-ліз,
Скричали всі альянти
І записали цей девіз
В ясні скрижалі Ялти.
І підписались аж під край —
“Вернуть Біду
в совєтський рай!”
Вернуть його для миру благ!
Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!
Вернуть великому “отцю”
Маленького “холопа”!..
І записали клявзу цю,
немов
за Ріббентропа.
“Вернути “бєглого” раба!!”.
О, волелюбности доба!
V
Усе так сталось, як і перш:
По манію трактата
З’явився по Антона СМЕРШ
Від самого від “тата”.
Приніс мотузку й штик в запас,
Щоб прикріпить
“приколку” враз,
Щоб “мир” списати на виду
І повернути в “рай” Біду.
Та поки СМЕРШ дари доніс,
Раби розлізлися раніш.
Антон подався в світ чимдуж
Крізь зломані затвори,
Не біг, а рачки повз, недуж —
Скалічений і хворий.