Де ще тягав єжовський гак
Совєтського діпіста,
Чи по-совєтські буде пк:
Лихого комуніста —
“Врага народа”, “шкідника”,
І “куркуля”, й “ухильника”,
“Фашиста”, “іста”, “буржуя”, —
Тих слів усих не втисну я!
Ну, словом, з милости “отца” —
“Пєрємєщонного ліца”.
Звичайно ж для добра ж його
Отак “пєрємєщонного”:
З країни розпачу і мук —
В Комуну осіянну!
Тобто, приміром, із Прилук —
В “фаланги” Магадану,
У концтабори Колими,
В утопію Печори!!.
О, тінь прославлених людьми,
Фурьє й Томаса Мора!
“Осанна!” — там кричали ми
У тих “фалангах” Колими,
Тій Мрії, здійсненій людьми,
Фурьє й Томаса Мора.
“Фаланги”
лєнінських часів!
Утопій здійснення
усіх!
Вершина думки й боротьби!
Не лиш чини і ранґи, —
В с я ф і л о с о ф і я д о б и
В м і с т и л а с ь
в ц і “ф а л а н г и”! —
Один “аргат” — с т о душ веде!
Чи пак жене, як вчитель!
Він точно знає, “що” і “де”,
Він мовник і мислитель.
“Карнач” — професор людських прав
“Аргат” цей — за доцента.
“Стукач” — за експерта зіграв.
А пес — за асистента.
Велика річ — цей міт доби!
Велика річ!
Ще й більшу би!!.
О, тінь прославлених людьми,
Фурьє й Томаса Мора!
“Осанна!” — там кричали ми
У тих “фалангах” Колими,
Тій Мрії, здійсненій людьми,
Фурьє й Томаса Мора.
І теж у царстві тім труда
Кричав Антон,
кричав Біда.
XIV
Але Біда в “фалангах” тих
Не зволив загибати, —
Благословила так його,
Вмиравши, рідна Мати.
Де він не був,
куди не біг
Крізь смерть і жах таборний, —
Благословення він зберіг,
Як панцир непоборний.
І не горить він ні в вогні,
Ні гине в вічній мерзлині.
Ганяє він по всій землі
Та все звертає вліво,
Туди, де мруть “раби малі”,
Чи пак “живуть щасливо”.
В той край, що сниться так завжди…
Ну й що ж за чудасія!! —
Ніде
й ніразу ж ще Біді
Не снилася Росія!
Кружляє він по всій землі
Та все туди звертає,
Де мруть брати, “раби малі”
В далекім ріднім краї.
Туди,
де куриться гора
Наруги і страждання.
Туди,
де журиться сестра
Остання
в Ромодані…
Все хоче — Правда щоб була!
Щоб ця земля
н е т а к ц в і л а !
Все хоче здійснити свій сон…
Смішний Біда.
Смішний Антон.
Справляли всі його гуртом:
Палки і буревії,
І всі “фаланги” ті, з кнутом,
“Поправно трудовії”,
Справляли карцер
і тюрма,
“Орли” ж єжовські
зокрема.
Але —
ні тюрми, ні “орли”
П о п р а в и т ь
т а к і н е з м о г л и.
Розділ сьомий
Багато літ —
аж двадцять п’ять! —
Плотили ми ясак,
І п’ятирічок, як проклять,
Творили “чудеса”.
І кожен свій гіркий п’ятак
На “ПОЗИКИ” несли, —
Тобто плотили знов я с а к
Вперед на двадцять літ, —
Для того, щоб були у нас
І танки, й літаки,
Щоби могутніми були,
Мовляв,
робітники.
Щоби, мовляв, ота “свиня”
Не лізла в “огород”,
Недоїдали ми щодня,
Не брали сала й в рот,
Все виробляли літаки
І школили полки…
Щоби ж могутніми, мовляв,
Були робітники.
І навіть те терпіли ми
Як та “свиня”… Ой, стоп!
Як покумалися “самі”
Наш “тато”
й Ріббентроп,
Чи той Адольф… Ми й це знесли,
Плотили свій ясак,
І на озброєння тягли
Останній свій п’ятак:
Все виробляли літаки ж
І школили полки ж,
Щоби могутніми були ж,
Мовляв, робітники ж!
Та коли раптом “Кум” заграв
На інший грамофон,
То —
боронити Рідний Край
лишився
с а м
А н т о н.
Коли той татів “Кум” ураз
Смальнув на інший тон,
То захищати землю й нас
Лишився
с а м
А н т о н.
Усе помчало за Урал.
Лишився
він лиш
на аврал.
Отой Антон, що його хтось
Недодавив в тюрмі,
Отой Антон наш, що якось
Не вмер на Колимі.
Привіт,
привіт,
привіт, усяк
Земляче мій, привіт!
Дарма ж
плотив же ж
ти
я с а к
Аж двадцять з гаком літ!
І
Хай вибачає наш “отець”
За те, що заробив:
Влади тюремний наш житець
Ні трішки не любив.
Ну, не любив, хоч ти заріж
Ні “тата”, ні синків —
Ані кремлівської Зорі,
Ні всіх большевиків.
І навіть думав інколи
Як був ще і малий:
“Коли ж ви щезнете! Коли?!
Та грім же ж вас побий!!”
Але як гримнула війна,
Печаль взяла його,
Була бо рідна сторона
Дорожча усього.
Як “визволитель”, “татів” кум
З визволенням попер,
Узяв Антона жаль і сум, —
Ну що ж робить тепер!