Про УКРЛІТ.ORG

Книжка

C. 36

Вишенський Іван

Твори Вишенського
Скачати текст твору: txt (530 КБ) pdf (354 КБ)

Calibri

-A A A+
Про начальство та владу старійшинства
пап римських

Ступай, латинниче, з неправди в неправду, бо їй властиво не стояти на одному місці, оскільки вона не суща, але обходити країни й тулятися, перескакуючи з місця на місце і подивлятися привиддям, а не сутністю своєю. Але істина не така, вона-бо єдина поставилася й утвердилася — вічно й нерушно перебуває і стоїть на одному місці на нерушній основі. Кажеш, що найстарший і найначальніший ти від усіх патріархів, пастирям пастир, маєш владу більшу від усіх і можеш, що хочеш, творити й узаконяти, а узаконення переробляти і відкидати, в’язати й розрішати — цю владу, кажеш, прийняв од Петра, оскільки Петро здійснив подвиг свого життя в Римі. Йому ж сказав Христос: "Ти скеля [По-грецькому, Петро — скеля], і на скелі оцій побудую я церкву свою — і сили адові не переможуть її" 154. І далі: "І ключі тобі дам від царства небесного" 155, а далі тричі запитав: "Петре, чи ти любиш мене… паси ягнята мої" 156 та інше. Ми ж цьому слову від Христа Петрові сказаному, віримо, бо так воно є. Але запитуємо тебе, папо або латинниче папської віри, покажи мені від писання Петрового чи когось іншого від святих: від кого ти цю владу, Петрові од Христа даровану, прийняв і хто її тобі дав? Коли від Петра, кажеш, це іде, засвідчи Петровим писанням. Де Петро каже: "Я — Петро, верховний апостол, звіщаю до відома тих, котрі після мене будуть, що владу оцю, яку прийняв від владики Христа, щоб в’язати й розрішати, і ключ для відчинення царства небесного, і начальство пастирства з усією достойністю, яку мені даровано, перекладаю на римських пап, цю честь їм дарую і найстаршими їх над усіма вчиняю. Хай підкоряються їм, коли будуть говорити й узаконювати"? Чи не бачиш, що то неправда, а не істина. Цього-бо ані в Петровім писанні, ані в інших апостолів не знайти ніяк. Отож, латинниче, неправду кажеш, коли говориш так, і на Петра зводиш брехню, наклеп та огуду. А що тому Петру від Христа доручено було пасти не римські, але інших країн та народів вівці, де Петро взяв жереб проповіді і раніше Рима їх просвітив, — це з Петрового писання увіч видно, бо не називає в своїм писанні, як Павло, іменуючи одну країну чи народ, тобто: "До римлян", "До корінфян", "галатів", "ефесян", "филип’ян", "До колосян", "До солунян", "євреїв" тощо, але "Соборне послання Петра". Що значить — "соборне"? Тобто не однієї частини, країни чи народу в римських межах, але багатьох. Рима ж не згадує зовсім, бо не про римлян дбав Петро, де жертвою римських убивць упав 157, а про тих, що спасалися і приймали з доброю старанністю проповідне слово, шо і стверджує, пишучи таке: "Захожанам Розпорошення [Тобто тим, що заходять у різні країни Малої Азії]: Понту, Галатії, Каппадокії, Азії і Віфінії" 158. А звідки ти взяв свою владу і старійшинство — покажи писанням! Коли ж не покажеш, то накладаєш на Петра примусом брехню і наклеп, бо того він не казав і не думав — це ти намагаєшся утворити з нічого сутнє, бо не можна земній людині творити як богові; тільки бог може сказати: "Будь!" — і стане слово ділом. А що Петро постраждав у Римі, то через це ту владу силою тягнеш до себе замість Петрової матері. І це знамення є плід тих-таки Петрових убивць, адже Петро начальствував не зовнішньою владою і силою над послідовниками своїми і віруючими в Христа, але владою духовною, тобто безсумнівною вірою, конечною убогістю, смиренням, терпінням хрестоносного життя і вседушною любов’ю як до бога, так і до ближнього. Диявол же, не терплячи його влади й начальства, той істині супротивник, що і владику вбив, щоб не володів істиною при неправді його, звелів і Петра-начальника вбити. Коли б Христос, чи його учень Петро, носив зовнішню владу, не допустив би, щоб його вбили, але захистився б слугами. Одначе він сказав "Моє царство не із світу цього" 159, тому як овеча дав повести себе, щоб заколоти. І голосу не подав, як вівця, коли її увіч стрижуть — так і він не розтулив вуст своїх, смиренного, його судили та інше. Отак він на самовільну муку ішов, не опираючись, йому і Петро (який прийняв од нього владу) наслідував, волівши праведно померти. Ти ж, по-перше, не покажеш явно, що від Петра цю владу перейняв, супротивне й інше, бо домагаєшся й шукаєш не духовної влади й начальства (тобто смирення, приниження, [прийняття] образ та безчестя, як це буває в того, хто є при благочесті, також прагнення правди і жадання блаженства), але влади мирської, гордості, марнославства, владолюбства, честі, величності, начальства, поганського панування, щоб перевищувати всіх славою й силою — прагнеш ти цього й жадаєш! Чи не бачиш, що це є неправда: не від Петра тобі дано цю владу й начальство. Не від Петра-бо, не від Петра, але від світовладного господаря й начальника, котрий і Петра повелів убити і котрий безнастанно воює супроти істини. А Петрову владу не звідти пізнають, коли хто сам її шукає, а звідси: треба показати в собі владу Петрових добродійностей, а хто уздрить плоди Петрові, що їх видно в духовному начальнику, здивовано скаже: воістину цей Петровий намісник правдивий, оскільки його діла творить, діє, вчить і говорить, як сказав господь: "Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця вашого, що на небі" 160. Чи не бачиш, що не треба тобі самому шукати влади й начальства, щоб тебе шанували й покорялися тобі люди, але треба тільки просвітити своє духовне світло добродійного життя і смирення (ним же світив і Петро). Тоді природним наслідуванням люди, бачивши це, і бога прославлять, і тобі покорятимуться, як богом прославленому, і візьмуть собі за начальника і найстаршого пастиря, і воздадуть тобі достойну честь не тільки Петрову, але й самого Христа. Ти ж бо супротивно твориш, світлом Петрових чеснот не світиш, а кажеш, що його владу носиш у собі, а інших силою, по-поганському принуджуєш (твердиш, ніби неправду цю і наклеп, який вигадав на Петра, прийняв од нього) і явно наказуєш так себе славити, а показати це ані писанням, ані образом, ані подобизною доброго життя не можеш аж ніяк. Чи не явне то доброборство, коли неправдою істину з усім старанням хочеш подолати і в цьому весь свій вік вправляєшся, однак істину подолати не можеш і марно трудишся, дістаючи собі таким подвигом вічне безчестя. Чи цей ключ од Петра (щоб зачиняти й відчиняти ворота входу до царства небесного) ти прийняв, коли супроти істини борешся? Чи не бачиш, що сам у темниці гордості духами лукавими зачинений і світолюбством та розтлінним життям зв’язаний і марнославством мирської влади полонений? Як, хочеш іншим відчиняти ворота царства небесного, коли і для тебе вони зачинені і сидиш ти поза розумінням і думкою, що таке царство небесне? Чи не бачиш, що це не влада Петрова, але зваба бісівська і влада князів повітряних тьми віку цього, темних, похмурих, скорботних і нечистих духів, вони і Петра, котрий проповідував правду, убили, і нині безнастанно й невсипуще борються супроти єства людського, а що божий образ ганьблять, то на лівому боці постануть у час другого пришестя і страшного випробування Христового. Коли ж бо і при Христі звабою було вкрадено апостола 161, стережися і ти, папо, й придивляйся добре, чи не в їхню мережу зав’яз і через те так високо мудруєш? Над ними іншої перемоги, як тільки через смирення, безчестя і хрестоносне життя (дбаючи про істину в цьому житті аж до смерті) здобути годі, і коли ти показати владу, дану від Петра папам, пастирям і наставникам, не можеш або не хочеш чи боїшся, щоб Петро не викрив тебе своїм узаконенням, як належить володарювати й начальствувати над отарою овець, що йдуть за пастирями, то ми тобі про те звістимо і з’явимо. У першому своєму соборному посланні він так каже: "Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна заявитись: пасіте стадо боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно, по-божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком божим, але будьте для стада за взір" 162. Чого ж ти, папо, кажучи, що взяв владу від Петра, супротивно до тієї влади, чиниш і дієш, оскільки не пасеш по-божому і ревно для спасіння, а з примусу і за честь свого старійшинства та похвали, щоб тебе на землі прославляли й підносили; коли перед богом согрішають, не зважаєш, а коли тобі честі не віддадуть і не звеличують твого імені, гнівом дишеш і помщаєшся? Чи не бачиш, що чиниш супротивно Петровому вченню, примусом пасеш, не по-божому, а через марнославство.

Вишенський І. Твори / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 1986. — 247 с.
 
 
вгору