СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?

МАРКО. (Таємно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти.

СЛIПЧЕНКО. Куди?

МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззброїть большевикiв. Всiм вiльним козакам з шостої години вечора бути на мiсцях.

ПАНАС. (Уважно прислухається.)

СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними, сукиними синами.

МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома?

СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, здається, його нема.

МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишенi ганчiрочку, струменти, сiдає за стiл i починає розбiрати рушницю.)

СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же… (Зупиняється.)

Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний до матерi.

СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там твої друзi кацапи ся мають?

ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапi й починає читать.)

МАРКО. Вони по-українськи не розумiють. Вони тiльки по кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться.

ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже".

СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п’ята. Чуєш, Марку?

МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Встає й пускає електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.

СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софiї. Софiя ж приїхала.

МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона?

ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiдає.)

СЛIПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться… (Виходить лiворуч.)

МАРКО. (Сiдає.) Ну, це здорово, що вона приїхала, От, Тихоне, у нас у родинi ще прибавилось буржуазiї та шовiнiзму. Софiя писала, що їй уже в печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до яхрьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами… Ех, та й ловкенька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме.

Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя.

СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiмає його, цiлує.) Здоров, гайдамаче! Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик! О-го-го!

МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська голодня тебе не взяла.

СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб’єш!

ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софiє!

СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумiється, не чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.

МАРКО. О, зате вiн ламає Українську державу, як бублика!

СОФIЯ. О? Як так?

МАРКО. А спитай його. "Вся власть совєтам, долой буржуазную Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная"!

СОФIЯ. Та невже? Чого ради?

ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.

МАРКО. Я й не брешу.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба… хоч сьогодня не сварiться. Христе, накривай же стiл.

ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.)

СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.

СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?

МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до большевикiв.

СОФIЯ. А-га. Хiба вони… що?

МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне?

ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном i з своїми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.

МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки?

ТИХОН. (Мовчить.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога.

МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?

ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б’ьдн’ьйшаго крестьянства!

МАРКО. О, знаємо ми їх!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась.

Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку, коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене, панське. Балакає мiшаниною українською з руською.

БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiтє… Я… Менi треба побачити Микиту Iвановича. Iзвiнiтє, пожалуйста.

ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка…

БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?

СОФIЯ. Так, оце допiру.

БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi?

СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть.

БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка?

ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.)