СОФIЯ. Так.

ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли це є нескромнiсть з мого боку — вибачте, будь ласка.

СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя — це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в своєму сучасному добробутовi, або, як кажуть тепер, в своїх клясових iнтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько — залiзнодорожнiй робiтник, мати — селянка, брати-робiтники на заводi. Тiльки я та сестра маємо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми були дiтьми, то жили в домi вiдомої артистки Мусалової, може, чули?

ГРIНБЕРГ. Аякже.

СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i покинула.

ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам’ятника.

СОФIЯ. Ну, за добре серце пам’ятникiв, на жаль, не ставлять.

ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софiї.)

СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазнiсть — говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я думаю, це пройде безкровно?

ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю… Всього доброго. Бувайте.

СОФIЯ. Бажаю успiху. (Прощається i проводжає їх до дверей.)

ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)

СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправляє волосся.)

ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить ближче.)

СОФIЯ. Будь ласка.

ГРIНБЕРГ. Ви не можете сеї ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.

СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З артилерiї?

ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього, але… Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємнiсть. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку… прекрасну товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда.

СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiякої неприємности менi не буде.

ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi живете. Дуже вас прошу. Га?

СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцiї пережила, i то не ховалась, а то тут…

ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то… до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очi.)

Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад.

СОФIЯ. До побачення. Всього доброго.

ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення?

СОФIЯ. Я думаю.

ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.)

СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивляється на дверi, з яких виходив Панас.)

ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсiм пiшли?

СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашої власної хати.

ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапляється на кожному кроцi. А ви вже з нашими большевиками познайомились?

СОФIЯ. З якими?

ПАНАС. Адже це були Грiнберг i Сємяннiков, тутешнi лiдери большевикiв. Хiба ви не знали того?

СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам’ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9

ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони.

СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були.

ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?

СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки розлучались.

ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софiє, умиватись iди.

СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обнiма Христю.)

ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив.

СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.)

ПАНАС. (Сам. Стоїть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпує головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачує рукава й починає стругати, наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".)

Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi рушниця. Коли роздягається, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак.

МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?

ПАНАС. А що сталось?

МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво.

ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiває знов.)

МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Iдiть сюди. Швидче. (Вертається в кiмнату.)