ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче.

Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi, з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:

— Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-українському буде "любощi розводить"? Га?

ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушiть собi голови.

СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?

ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж… Ой, та ось же вона, дивiться. Лежить собi…

ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.

СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечi, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?

ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.

СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нiчого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.)

ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".

СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєї. Українець називається.

Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком, по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна, дуже довiрчива, наївна.

— А Софiєчки нашої все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вона приїхала.

СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неї телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна.

СЛIПЧЕНКО. Ого, прив’яже себе!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така. Змалку така була.

СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш…

СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цих еропланах. Нехай уже поїздом їде… (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не вона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.)

СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiїн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде за Гликерiєю Хведоровною.)

ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона. Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.)

ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава. Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позу прибрати. Гомiн у сiнях стоїть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда на двеоi.)

Входять всi й Софiя, їй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер схвильована, в радiсному пiдняттю:

— I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброго здоров’ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий, анiтрошки не змiнився. Тiльки… Що це тут за дошки? Майстерня?

СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер. Заробiтнi тце, нiж вiршi.

СОФIЯ. Та-ак? Невже?

ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки всього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь.

СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть фотографiї в черепашкових рямцях. Нi, я мушу їх поцiлувать, вони надзвичайно милi. (Цiлує рямцi.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I їстоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт проїхала.

СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi четвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий дихав у шию.

ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх i жакет.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!

СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.

АРСЕН. Та я ж її через вiкно з вагона вийняв!

СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!

СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Українi, татусю, на нашiй любiй i своїй тепер землi. I яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш. (Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас, дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?