СОФIЯ. Навiщо ж ви її образили?

ПАНАС. I на думцi не мав ображати й’.

Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього гуркоту стають частiщими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займається пожежа. Крiзь рiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум’я.

ПАНАС. (Одкладае молоток i долото й пiдходить до вiкна) Одiйдiть, Софiє Микитiвно. (Бере їi за руку.)

СОФIЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

ПАНАС. Я вас прошу… Не будьте ж хоч тенер такою, як… чотирi роки тому. Софiє!

Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за шафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.

ПАНАС. (Сильно обнiмає її, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.)

СОФIЯ. (Якийсь мент стоїть в його обiймах непорушна, потiм одкидається назад, вдивляється е Панаса.)

ПАНАС. (Хоче пiдiйти до неї.)

СОФIЯ. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.)

ПАНАС. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючи посерединi його.)

СОФIЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть…

ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

СОФIЯ. (Пiдходить i стає також.)

ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату i сiдає там, схиливши голову на руки.)

СОФIЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очi.)

Стрiлянина потроху зменшується й затихає.

СОФIЯ. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить.

ПАНАС. (Не рухається.)

СОФIЯ. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

ПАНАС. (Сидить так само.)

СОФIЯ. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?..

ПАНАС. (Мовчить i дивиться на неї.)

СОФIЯ. Спомин?

ПАНАС. (Не вiдповiдає.)

СОФIЯ. Жарт?

ПАНАС. А у вас що було?

СОФIЯ. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви ще й тепер боїтесь "загубить своє першенство i владу мужчини?" Це ж, нарештi, скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотирi роки тому принаймнi боляче, то тепер… просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

ПАНАС. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i менi. (Береться за молоток.)

СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але, коли…

ПАНАС. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й говорить… Здається, кiнчилась уже "битва русских с кабардинцами"?

СОФIЯ. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускає електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi оборонцi старого ладу, як батько й Марко?

ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвiтили?

СОФIЯ. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi?

ПАНАС. Де ж ви бачили тут "оборонцiв старого ладу"?

СОФIЯ. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?

ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?

СОФIЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всi їидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв, якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песiмiзму й прикривати ним свою дiйсну натуру?

ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних людей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно.

СОФIЯ. Господи! А я їхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росiї буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Українi? Ми ж так любимо говорити, що ми "народ робiтникiв i селян", кого ж ми от-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать i не пускають ярма з своїх бiдних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була "громадянкою", як ви казали, що, будучи українкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба не правда?

ПАНАС. Правда.

СОФIЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв, усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя? Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всiєї естетичної грандiозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй гвалтує, що одбiрання в його награбленого ним є грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбiрання творить нове життя, нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв, рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б’ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?