СЛIПЧЕНКО. Стара! Одiйди. Одiйди, тобi кажу.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Не одiйду. Убивай мене. Убивай.

ПАНАС. Мамо, нiхто Софiї убивать не хоче. Ми хочемо тiльки врятувать її. Щоб другi не убили.

СЛIПЧЕНКО. Одiйди, кажу, сядь i сиди каменем. Бо так при тобi i вб’ю її. (Нацiляється револьвером.) Одiйди, а то смерть вам тут обом.

ПАНАС. (Пiдходить до Гликерiї Хвед. й одводить її вбiк.) Сядьте, мамо. Ви самi побачите. Не треба тiльки так хвилюватись.

СЛIПЧЕНКО. (До Софїi.) Слухай, ти. Та слухай українським вухом, а не кацапським. Твоїх приятелiв, кацапських краснограбiжникiв, розбито вщент. В город вступають українськi козаки i друзi України — нiмецькi вояки, кацапню виметем. А зрадникiв буде покарано. Чуєш: буде люто покарано.

СОФIЯ. (Стоїть все так само.)

СЛIПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою нацiю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими вiковими нацiональними ворогами запроваджувала свою нацiю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?

СОФIЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою нацiю.

СЛIПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твiй, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свiй край. Ради сеї любовi тобi може буть милость. Але… слухай пильно, слухай всiм серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрiкаєшся своїх бувших приятелiв-большевикiв, що проклинаєш цих ворогiв нашого народу i каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тодi ми всi будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу i буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обiцяв твоєму братовi i Панасовi i слово своє здержу. Сiдай, пиши. Де твiй папiр? Бери.

СОФIЯ. (Стоїть непорушна.)

СЛIПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..

СОФIЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.

СЛIПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапнi? Значить, ти таки з ними? А Українi ти можеш?.. Так що ж з нею балакать пiсля цього?.. Чули?..

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Встає, iде до Софiї.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бiдна. Благаю тебе, ради твоєї матерi. Я ж… Я ж… Боже мiй, Боже мiй. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дiтей. Софiєчко, доню моя. Напиши ж, що вiн говорить. Хiба ж тобi тi страшнi люди рiднiшi за батька, за братiкiв твоїх, за матiр твою?

СОФIЯ. (Заплющує очi, одкида голову до стiни й, як розп’ята, стоїть так.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?

СОФIЯ. (Не мiняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)

СЛIПЧЕНКО. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабiжники, нацiональнi вороги нашi дорогшi їй за все. Ну, що ж вам бiльше. Розумiється, у неї там полюбовнички. Як же вона може одректися їх? У-ух, ти шлюха кацапська.

СОФIЯ. (Хоче щось сказать на першi слова, але при останнiх зацiплює зуби й одкида знов голову назад.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Софiє. Дитино. Не вбивай же мене.

СЛIПЧЕНКО. Годi. Що з нею балакать. Арсене. Веди її. Нехай судять тепер її властi.

ПАНАС. Пiдождiть, Микито Iвановичу. Я думаю, що Софiя Микитовна подумає i… змiнить свою думку. Даймо подумать їй. Я пропоную лишить її саму хвилин на десять, п’ятнадцять. Софiя Микитовна подумає i зрозумiє, що ми не бажаємо їй зла, а що це є єдиний спосiб урятувать їй життя. Коли б ми не встигли захопить її тут вперед, то другi українцi уже розстрiляли б її. Значить… значить, треба Софiї Микитовнi над цим подумать i щось вибрать. Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила, якi большевики друзi нашому народовi. А помилятись кожний може. I нiякого сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо її саму.

СЛIПЧЕНКО. (До Софiї.) Хочеш подумать ще?

СОФIЯ. (Мовчить.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Вона подумає, вона подумає. Ходiмте. Подумай, моя дитино. Подумай i пиши. Ходiм, старий, ходiм, нехай вона собi… (Бере за руку Слiпченка, i всi тихо виходять, поглядаючи на Софiю, що стоїть непорушна.)

Пiд час останньої сцени за вiкном глухо чулася стрiлянина i зчинилася пожежа, яка дедалi поширювалась. Так само пiд час останнiх слiв у вiкнi з’явилась голова Тихона i швидко сховалась. Коли всi виходять, голова знов з’являється i пильно з усiх бокiв вдивляється в кiмнату.

СОФIЯ. (Якийсь час стоїть так само, потiм розплющує очi, дивиться поперед себе хмарним, задумливим поглядом i помалу стомлено йде до столу.)

ТИХОН. (Побачивши її, шкрябає пальцем по шклу, стукає.)

СОФIЯ. (Швидко озирається, бачить Тихона, стурбовано дивиться на дверi й злякано маха йому рукою, щоб злiз. Але Тихон уперто стукає й манить до себе. Тодi Софiя швидко пiдходить до вiкна, одчиняє й шепотом говорить.) — Ради Бога, тiкай швидче. Що тобi треба тут?

ТИХОН. Софiє. Лiзь. Швидче. Тут Грiнберг жде з кiньми, з гайдамацьким пропуском. Швидче.

СОФIЯ. Грiнберг?

ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здурiла, чи що? Тут драбина. Лiзь. Ну?

СОФIЯ. (Раптом.) У тебе є револьвер? Є?

ТИХОН. Є все. Є. Швидче.

СОФIЯ. Дай менi. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.

ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навiщо тобi, коли ми…

СОФIЯ. Ах, та давай! (Хапає револьвера, ховає собi на груди.) Дякую, голубчику. Дякую. Тепер тiкай. Тiкай, зараз ввiйдуть, почують.

ТИХОН. А ти ж?

СОФIЯ. Я инакше втiчу. Инакше. Тiкай, тiкай! Тiкай, iдуть!

Одчиняються дверi, з’являється Слiпченко, Тихон одразу одсовується вбiк i ховається.

СОФIЯ. (Озирається на батька, потiм зразу приставляє револьвера до виска, стрiляє впадає. 8 сусiдньої кiмнати вбiгають Гликерiя Хвед; Панас, Арсен, вiльнi козаки з зброєю, наготовленою до стрiляння.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Побачивши Софiю, з криком кидається до неї, пада на труп, бачить рану на виску i ридає.)

СЛIПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить…

ПАНАС. (Безсило спирається об стiл.)

За вiкном криваво, ясно пала пожежа, i все ближче чути спiв козакiв "Як злетiлись орли чайку рятувати" та радiснi крики народу "Ура! Слава! Слава!"

Кiнець