СОФIЯ. Повiрте, панове, що нам не меньче вас потрiбно, щоб не загинула промисловiсть, ї ми вживемо всiх сил, щоб того не сталось. I це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяїном i власником будете вже не ви, а самi трудящi.

БIЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам… I я думав, що для вас iнтереси України дорогi. Знаючи, як руськi, вашi товаришi, вивозять усе з України, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира українка…

СОФIЯ. Кожний по-своєму, добродiю, любить свiй край. Той бажає йому одного, а другий другого. Наша любов, видно, рiжна.

БIЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в таком горе… Честь имеем кланяться. (Уклоняється й iде з кiмнати. За ним панки.)

СОФIЯ. Бувайте здоровi. (До Тихона, весело смiючись.) Але ти помiтив, як цi панки пролетарiями одяглися? Це ж вiдомий мiльйонер Штаубе. Ах, як їм, бiдним, не хочеться…

ТИХОН. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до українки. Це характерно.

СОФIЯ. (Рiзко.) Ну, то що з того?

ТИХОН. Та нiчого.

СОФIЯ. Ну, клич слiдуючих. Я втомилась. Треба швидче. Та чи скоро там перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вмiють нiчого робить. (Нетерпляче, швидко виходить направо.)

ТИХОН. (Помалу виходить в коридор.)

Назустрiч Тихоновi швидко входять Подкопаєв i Желтухiн. Вони хмурi, схвильованi. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають.

ТИХОН. (Озирається на тих i виходить.)

ПОДКОПАЄВ. (Озирнувшись.) Отсюда также все ценное немедленно евакуировать. Все. А главное деньги. Да где этот болван, Гринберг?

ЖЕЛТУХIН. Да в чем дело, товарищ? Почему такая спешка?

ПОДКОПАЄВ. (Тихо, злiсно.) Гайдамаки уже захватили почту и телеграф. Понимаете? Есть сведения, что они окружают этот район. Каждую минуту могут ворваться сюда. Достаточная причина для спешки?

ЖЕЛТУХIН. Позвольте, товарищ. А красная гвардия?

ПОДКОПАЄВ. (Люто.) Надо было делать, товарищ, так, как я говорил, всех буржуев и хохлов перестрелять. А тепер поздно… (Замовкає, бачачи Софiю, що входить, тихо.) Этой ничего не говорить. Идите и все из этого дома уберите немедленно. Идемте, я вам там скажу. (Iде направо, за ним Желтухiн.)

СОФIЯ. (Мовчки, пильно слiдкує за ними.)

Входить делегацiя з селян. Деякi одягненi в свитки, деякi в кожухи, в шинелi, мiж ними одна жiнка.

СОФIЯ. (Iде їм назустрiч, привiтно, весело, вiльно.) Доброго здоров’я, товаришi. (Здоровкається з усiма за руку, посмiхаючись до кожного. Потiм сiдає в свiй фотель за столом, бере в руки олiвець i блокнот.) Ну, сiдайте, товаришi. Тихоне, чи єсть всiм стiльцi?

ТИХОН. Вистачить. Сiдайте, товаришi.

СОФIЯ. Ну, тiлько знаєте що: говорiть коротко, точно, швиденько. Там сидить ще народ, жде. Треба всiх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить хтось один з товаришiв.

СЕЛЯНЕ. (Переглядаються мiж собою, шепочуться, не знають, кому говорити.)

СОФIЯ. Ей, товаришi, ви наче до станового чи до земського начальника прийшли, а не до своїх товаришiв. Ну, швиденько. Хай говорить один, потiм другий, аби не всi разом. Тут начальства нема, не мнiться. Ну?

СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Та еслi по раздєльностi, то пущай уже я… Ми по нашiй претензiї… Как вийшла перемена з резолюцiєю, так, стало быть, тепер по принадлежностi. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки, скажем, трудно. Три года на хронтi, iмею медаль.

СОФIЯ. Чекайте, товаришу. Ви з якого села?

СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. З Домаховки, Гуляйпольського в’єзду.

СОФIЯ. (Записує.) Так, ну, так в чому ж рiч? В чому вашi претензiї?

СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. Претензiї так што, как правильно виражаться, то больше з непонiманiєм. Той одно, другой по другому соображенiю, а как сообща, так…

СОФIЯ. Ви, товаришу, так говорите, що я, їй-Богу, нiчого не розумiю.

СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. (Посмiхається, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви по-українськи.

СОФIЯ. Ну, так що?

СЕЛЯНИН У ШИНЕЛI. А ми вже ето знаємо… Видалi довольно.

СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Пiдожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам, мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням.

СОФIЯ. Яким саме?

СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та щоб вибiрать у депутати, чи що. Совет депутатiв.

СОФIЯ. Ну?

СЕЛЯНИН У КОЖУСI. Та ми нiяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали там бамажки у скриньку. Потiм того вийшло приказанiє уп’ять голосувать. Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще. Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годi? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили люди, як уп’ять тобi прийшла манiфестацiя, щоб голосувать. Та це ж уже нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що i земля буде, i воля, i, сказать так, усе преподобiє. Ахвiшки давали кожному, ти за того, а ти за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай буде, це вже саме настояще. А воно на тобi — ще таки не настояще, оце впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довiдатись, нащо воно й до чого.