— Дверь, дверь запирайте. (Замикають дверi.)

— Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вiкна i шарпають.)

— Товарищи. Защищаться. Баррикады.

— Какая там защита. В окна.

— Куда выходит окно?

— Ломайте. Открывайте окно.

ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.

СОРОКIН. (До Софiї.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?

СОФIЯ. (Гнiвно випроставшись.) Негодяй…

СОРОКIН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукiт у дверi.)

ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.

СОРОКIН. (Кидається до вiкна й лiзе за другими.)

ТИХОН. (До Софiї.) Софiє, швидче. Лiзь, я поможу.

СОФIЯ. (Голосно, гнiвно.) Я не пiду з негодяями i ворогами свого народу. Можеш iти з ними.

ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у дверi, якi розбивають.) Швидче, ради Бога. Софiє.

Чути з вулицi крики, стрiлянину. Большевики товпляться, всi разом лiзуть у вiкно, кричать:

— Товарищи, не все разом.

— По одному.

— Не спешите. Ну, да куда вы?

— Скореє же, черт возьми.

— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.

ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софiю. Тягне її за руку, вона незгодливо рiшуче, гнiвно крутить головою. Вiн сердиться, кида її, бiжить до вiкна, звiдти з одчаем кричить.)

Софiє, чуєш? Ах ти, Боже мiй. Софiє!

СОФIЯ. (Крутить головою.)

ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вiкно i зникає.)

СОФIЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вiкна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов бiжить до вiкна, знов зупиняється.)

Гомiн i крики в коридорi побiльшуються, але вистрiлiв уже не чути. Дверi справа торгають, потiм починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софiя хапливо зачиняв вiкно.

Вриваються з рушницями i револьверами в руках українцi. Попереду Слiпченко, Панас, Арсен.

СОФIЯ. (Притуляється бiля вiкна до стiни, виправляється i непорушно стоїть, дивлячись на українцiв.)

СЛIПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де вiн, проклятий? Хлопцi. Обшукать всi кiмнати. Нiкого не випускать.

ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Деякi кидаються в другi дверi, деякi шукають по шафах, пiд столами.)

Разом:

— Смерть кацапнi.

— А-а, порозбiгались, як рудi мишi.

— Бий їх, кацапiв проклятих.

СЛIПЧЕНКО. Хлопцi. Стiйте. Бачите цю… фiгуру? (Показує на Софiю.) Дивiться пильно, дивiться всi. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажiть. Кажiть ви, вiрнi сини своєї нацiї. Судiть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажiть, що їй зробить?

Здивування. Мовчання. Нiяковi погляди, непорозумiле переглядання, спiвчуття.

СЛIПЧЕНКО. Ну, кажiть же. Убить її тут же своєю батькiвською рукою.

ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сем’ї.

СЛIПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хiба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд.

ПАНАС. Я вимагаю, Микито Iвановичу, суду. I не хвилюйтесь так.

СЛIПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Нi. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бiйтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всi закутки цього кацапського кодла.

ВIЛЬНI КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходiмте, товаришi. Ходiмте. (Виходять.)

СЛIПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеї кiмнати вартових i нiкого сюда не пускайте.

ХВЕДIР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всiма.)

СЛIПЧЕНКО. (До Софiї.) Вийди звiдти. Стань посеред хати.

СОФIЯ. (Стоїть в тiй же позi, не рухнувшись.)

СЛIПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти.

ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софiя. Рiч не в тому.

СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цiєї жiнки? Ви?

ПАНАС. Не я, але…

СЛIПЧЕНКО. То не мiшайтесь. Моя кров i моя воля судить її так, як я хочу. (До Софiї.) На середину, паршивко!

СОФIЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить i тут.

СЛIПЧЕНКО. I уб’ю! I уб’ю!

ПАНАС. Микито Iвановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.

Дверi справа починають шарпатись, нiби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.

СЛIПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.

Я ж казав, щоб…

АРСЕН. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, i входить Хведiр. Вiн починає говорить: "Пане отамане! Там якась жiнка хоче, щоб…" Але тут, нiби вирвавшись з рук вартових, вбiгає в кiмнату Гликерiя Хведоровна i кидається до Софiї.) Я ж казав, щоб… А, чортяка.

СЛIПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать бiльше нiкого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведiр виходить. До Гликерiї Хведоровни грiзно.) Що тобi тут треба?

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Стає поперед Софiї, захищає її своїм тiлом, розставляє руки. Вигляд має рiшучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.