СОФIЯ. Цi документи у вас?
ГРIНБЕРГ. Так, у мене.
СОФIЯ. Ви менi їх можете оддать?
ГРIНБЕРГ. Тiльки пiсля того, як сповните договор.
СОФIЯ. Перед тим ви менi їх покажете?
ГРIНБЕРГ. Покажу.
Пауза.
СОФIЯ. Добре, коли?
ГРIНБЕРГ. Не пiзнiше завтрашнього вечора. Сьогодня засiдання, я мушу бути.
СОФIЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що пiсля того вас можна називати товаришем?
ГРIНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя вiдповiдь. I ще раз повторяю: я на все пiду.
СОФIЯ. Добре. Пiсля такої вiдповiдi я не маю бiльше нiчого сказать вам.
ГРIНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де i в якiй годинi.
СОФIЯ. Добре.
ГРIНБЕРГ. (Злегка вклоняється i твердою ходою виходить.)
СОФIЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лiктi на стiл i так хитає головою в один бiк i в другий.)
ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрiв Макса. Схвильований страшенно. Кудись побiг. Але менi не хотiв сказать. Вони нам не вiрять.
СОФIЯ. (Мовчить, сидить у тiй самiй позi, але непорушна.)
ТИХОН. Так далi, Софiє, не можна. Я принаймнi не маю бiльше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотiь навiть тобi показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно.
СОФIЯ. (Трiвожно.) Нiчого з ним не сталось?
ТИХОН. (Гiрко посмiхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.
СОФIЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Нi, не можу. Читай ти.
ТИХОН. (Читає.) "Останнiй раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижнi минуло, як ви предали мене i сина мого Марка в руки ворогiв нашого народу. Але проти вашої волi моє нiкчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я i в муках кiнчив послiднi днi свої, обливаючись соромом за дiла дiтей своїх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну нацiю вашу, мерзеннi вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменiться проклятi: ви ж руїну робите з нашої любої землi, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабiжницi — кацапiї, нашого вiчногг ката, ви калiчите дiтей свого народу, одбiраючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українськi закриваєте, за що учителiв розстрiлюєте? Розстрiлюйте братiв своїх, батькiв, але не чiпайте хоч тих, якi несуть народовi слово правди i науки. "Схаменiться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батькiвським, невмiручим прокляттям. Не дiти в менi, а вороги лютi. Своєю старою рукою застрелю зрадникiв, братоубу цiв i ворогiв свого народу.
Микита Слiпченко
А листа цього можете показать своїм товаришам, i знов меч схопить, i знову бить прикладами, i знову вести на розстрiл. Будь проклятi". (Софiя кладе руку з листом на стiл, схиля голову на рi, i беззвучно ридає.)
ТИХОН. (Iде до вiкна i мовчки дивиться на вулицю, потiм рiшу пiдходить до Софiї й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, бiльше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужi i тут i тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я бiльше не можу. Або одно, або друге.
СОФIЯ. (Пiдводячись.) Значить, справдi зробитись зрадником? Так чи що?
ТИХОН. (Мовчить.)
СОФIЯ. З якої ж речi нам "або-або"? Через що ми повиннi зрiкати своєї нацiї, ми, окривдженi нацiональне, пригнiченi, зневаженi? Чому їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнiтили, знeвaжaJ. нищили. I ми повиннi тепер зректися? "Не было и не будет". О, вибачай, было и будет.
ТИХОН. (Починає вдивлятись у вiкно. Через те що вiкно виходить з подвiр’я i з його можна бачити вулицю тiлько скоса, вiн стає збоку i стiлець i пильно дивиться.)
СОФIЯ. Що там?
ТИХОН. Щось тут непевне дiється. Цiлий день якiсь пiдозрiлi люди лазять круг будинку. (Злiзаючи.) Сьогодня вранцi була тут мама. Я хотiв тобi казати. Говорила, щоб ми з тобою тiкали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того цi людцi й швендяють.
СОФIЯ. Чом же ти маму не привiв до мене?
ТИХОН. Я хотiв, але… (Зупиняється, й обоє починають слухати)
Чути на вулицi глухi, частi вистрiли, приглушенi крики.
СОФIЯ. Що це може буть?
ТИХОН. (Знов бiжить до вiкна, стає на стiлець i загляда на улицю.) Бiжать люди… Тiкають… Стрiляють…
Стрiлянину чути в домi, але не близько. В коридорi тривожнi крики, топiт нiг.
ТИХОН. (Бiжить до дверей i одчинає їх. — Видно, як метушаться в панiцi люди, бiжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки…
ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє дверi.) Софiє! Тiкаймо! Швидче!
СОФIЯ. Куди? Куди ж тiкать? Вони вже тут.
ТИХОН. Куди всi тiкають. Швидче ж.
Вбiгають справа Сорокiн, Сємяннiков i ще душ п’ять-шiсть большевикiв. Деякi виймають з кишень револьвери й запихають їх пiд шафи, другi хапають з столiв папери й засувають в кишенi, в панiцi кричать: