«Чи не Гонта це з Залізняком?» — подумав я. Але не вспів одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

— Скажите, пожалуйста! Пхи! — дзвенів жіночий. — Какая аккуратность! С каких зто пор?.. Удивительно!

— Не удивительно, а нужно являться вовремя. Я тебе еще вчера говорил, что на базар нужно раньше ходить…

— Ну, так й ходи, какого ж ты черта не ходишь? Скажите, пожалуйста! Я ему должна вставать в 4 часа й бежать на базар… Извольте видеть, мода какая!

— Не мода, а…

— Ах, замолчи ты ради создателя, пока я тебя не отчистила, как последнюю скотину. Что ато в самом деле?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь антильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

— Аккуратность начали заводить! — саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм руку. Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала у Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

— Ви знакомі? — похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене і на панію.

Я встав, і ми перезнайомились. То була «артистка императорских театров А. Галина» і жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я й гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.

— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. — І за ними бігти? Та й ви тоже, господа…— повернувся він сухо до Ґонти й Залізняка. — Сказано в 12, а приходите в час… Це…

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

— Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!

— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.

— На сцену! — скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались в повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло, і брезент почав хилитатись, мов від вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тин. Було щось мені невідоме.

— А що? — зараз же звернувся до мене Гаркун. — Гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це — ліс. Бачите, он там з лівого боку ніби даже десь е… е… лужайка такая. А там — он… Перспектива удач-но вийшла!.. Куліси, знаєте, це — один із е… е… факторів… е… е… артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були й дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки непогано. На рамах заввишки в чоловіка нап’ято було полотно, і з одного боку намальовано хату, а з другого — ліс. Ліс був зроблений так: посередині рами рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це — стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то — гілля; по гіллях начіплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рами приставлялись одна до одної Щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи Для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

— А, наконец-то! — почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. В той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі і сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали набік.

— А за вами, господа, може, карету посилать, — кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної. Петренки, не розуміючи, подивились на його.

— Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите…

— Та раз у раз же ми так збираємся! — промовив Петренко, дивуючись.

— Молчать! — вмить чогось скипів Гаркун. — Я — режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсо-лютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! — звернувся він до мене і ткнув пальцем в першу дію драми «Люте серце, або ж Чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режи-сьором. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидались сумними поглядами.

— Ну, от! ну, от! — кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. — Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?? Насупте брови… Ще!.. Стуліть губи…

— Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?