Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артисти протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
— Сьогодні ми граєм, — почав він знов і зупинився передо мною, — п’єса розиграна… Збор… не менш двух-сот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
— Невже? — здивувався я. — Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…
— Правда? — живо підхопив він. — А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, — сумно додав він.
— Як? Та в кожній же трупі…
— Єсть суфльор? — гірко перебив він мене. — Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній»). Не бійтесь, моя-то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно, і повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злостную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я, крім його вилуплених мудрих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
— Тепер пропадає все… І врем’я, і праця… і… збор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
— Ні! — вмить енергічно зірвав він руку і заходив по кімнаті. — Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю ввесь город, а найду. Найду і наплюю в саму морду нотаріусу. С-скотина, мер-рза-вець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха, ха, ха, ха!
Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.
— Нотаріусу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтож-ність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора і без його. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! — раптом зупинився він проти мене і милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать:
«Гляди! Може, й ти такий, як нотаріус!»
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.
— Одказуєтесь? — похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун. — Не хочете?
— Ні, не те…— промимрив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. — А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…
— Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші… Він опустив свою руку і одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. В коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.
— А роботу ви не можете оставить поки? — тихо кинув Гаркун, і в голосі його зачулось щось жалісне ^справді сумне. — Виручіть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два, та й усе… Абсолютно… Нам тільки пози та жести… та щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечері ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б, може, і в роботі вашій помогли… Пожалуста…
— Ні… то робота не така… Ви не зможете. Ій-богу, не знаю, що робити…
— Ну, я вас умоляю… Пожалуста!
Він навіть схопив мого ґудзика і почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.
— І недовго ж… часа три-чотири загубите… А як не можна в роботі, то якось так… їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви ж самі знаєте, яке життя актьора…— криво всміхнувся він і випустив ґудзика.
Я згодився.
— Ну от! Ну от і спасибі! — радісно заговорив він. — Часа три, не більше… Репетиція… Тепер котра година?.. У вас часи в? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкош… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…
— Тепер без чверті десять…
— Ага!.. Ну, добре! Так в дванадцять я вас прошу буть в театрі… Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилин на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що нігде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.
— О ні! — гордо усміхнувся він. — Превратноє поня-тіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас дуже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть в 6. Ні, це у мене поставлено не так… Перве — це дисципліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!