— Васька! — вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. — Если ты не выбросишь их вон сейчас же, я играть не буду! Они уже давно мне дерзости говорят! Я со всякой швалью играть не желаю!
— Сама бариня!.. — кинула Петренкова.
— Та цить! — спинив її чоловік, але пізно. Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось вчепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться ще побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.
— Ну, тепер ще водевіль, та й годі! — промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.
— Я водевиля играть не буду! — суворо бовкнула Галіиа і пустила носом дим.
— Почему?
— Не хочу!
— Хм…
Усі замовкли і подивлялись то одне на другого, то на Галіну, що «індиферентне» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.
— Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! — скрикнув Гонта. — Я на балабайку, Залізняк на губах… їдьоть, Залізняк?
Залізняк тільки усміхнувся й подивився на Гаркуна.
— Так не будеш? — спитав той у Галіної.
— Нет.
— Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?
— А я вийду, постою, постою, та й піду…— засміявся Гонта. — І буде ефект, єй-богу!
— Хм…— замислився Гаркун. — Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте —«Мо-тильочек-дружок», ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..
Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.
— Ну?.. Що ви знаєте?
— А «Прекрасную злодейку», Залізняк? — повернувся до його Гонта. — Він зна і дуже добре зна «Прекрасную злодейку»… Стішки такії…
— Хм… Ну, нехай «Злодейку»… Я прочитаю з Гам-лета…
— А потім хор! — підхопив Гонта.-«Вниз по матуш-ке по Волге» або «Ой, у лузі»…
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід-По трудах, так сказать…— не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі. — Жена моя при-глашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…
— Спасибі, дуже дякую, — одмовив я, — але ж я маю обід і мушу…
— Не хочете? — суворо подивився він на мене, — Пр-ренебрегаете?
Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.
— Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто… люблю простоту, — говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної. — Простоту люблю і уважаю… Д-да… «Простота ато — все, роскошь — ничто», — сказав Декарт, і я з ним со-гласен… Здоровий образ жизні і простота — це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може ужитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… «Роскошь — то мать пороков», — сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать, принципіальний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! — перебив він себе і уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім дерев’янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дере’в’яних ложки з погризеними кінцями, і ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
— Ну, бог з вами, одпускаю, — протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене. — Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8, в 8 і начинаєм, в 8’/2— начинаєм в 81/;… Абсолютно!.. Пожалуста ж…
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою і пообіцяв не спізнитись.
IV
Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декілька жидків і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на йому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля його сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з па-нією, я пройшов в садок, і, тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Посім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, Щось застогнало, зашипіло, і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними і серйозними лицями примостилось чотири добродія і щосили один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці, і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!