Маючи на увазі, що здалека мелодія раз у раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдне, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музик, його було щось мало, у всякім разі, на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар жидків і жидівочок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник з дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» — хлопців і дівчаток.

«Певно, щось помішало публіці», — подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіацій «оркестру», став дивитись у небо.

— От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! — зітхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.

І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун, і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно і легко, мов я тільки що вирвав болячий зуб.

«Ах, то музики перестали!» — догадався я, й за цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.

— А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?

І соловейко теж, мабуть, сього боявся, бо наче поспі-шавсь наспіватись; оксамитні, м’які згуки приємно голубили ухо і нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.

І вмить все зникло: і минуле, й соловейко, і зорі;

в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.

Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині уже світилось, і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, і поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб’язно шаркнув ногою.

— Добродію Гаркун! Чи хутко ж ми почнемо? — звернувся я зараз же до антрепреньора. — Вже хутко десять годин!

Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:

— Ви ж бачите, що гриміруемся…

Я спершу цього не бачив, але, придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навмання розтирав у себе по лиці всею долонею, — тільки у Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, «грунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку голу «уборну», запалювався сірник і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.

Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні; видно було, що мало бути щось таке, до чого «індиферентне» відноситись «абсолютно» не можна.

Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що, може, сьогодня й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким натхненним лицем попрохав не чіплятись до його в такий час з «матеріальними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не вспів я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:

— Василій Олександрович! Публіка просить начи-нать, а в касі всього 6 p. 73 коп. Будем іграть?

Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, довіку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:

— Ви бачите, що я роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєні® моє зігнать?.. Скільки б не було збору… ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!

Касирша зникла, наче її вітром змело.

— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. — Неужели ты думаешь играть при 6 рублях сбору? Ведь ато идиотство!

Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентне» відноситись до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів: