I

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як турсо-не десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою, — то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розляглись зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори, і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного, тісного города найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалось в якомусь тумані, і будуч-ність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те здебільшого, як приїду я в N., заїду в «гостініцу Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і… якось-то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький; коло його садочок, квітки, метелики і таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцьовими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку і сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі, — одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік неабиякий і артиста славний. І думки порх-нули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством, і родиною; то знов в «гостініцу Малоросію», де, як мені казано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепреньора.

А візок усе торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів вже на самому краєчку воза, спустивши ноги на оглоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

— А що, чи далеко ще до N.? — наважився я натякнути дядькові.

Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть з рудої кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність і щирість.

— До N.?.. Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з… десять… А може, й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…

Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середнє між шостьма і десятьма і вирахував, що до N. вісім верст.

— Ну… а як N. — хороший город?

— N.?

Дядько хльоснув конячинку батогом і усміхнувся.

— Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знає… Город як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите самі!

«Хм… Трохи невиразно», — подумав я.

— Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?

— Театр?

Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно, заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі, злегка помахуючи поскубаним хвостом.

— О! — здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього. — Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене:

— Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…

— І про Гаркуна-Задунайського не чули?

— А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

— Ні… так собі…

Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся нарешті до кобильчини.

Години через півтори ми в’їжджали в бажаний N.

— А це вже і N., — привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. — Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній… Сильно строгі батюшка, — як побачать…