— Я думав, що…— почав було Гонта, але зараз же спинився.

— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З са-пожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені порти-ли гру!

— Та ви ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви ж самі з’явились тоді, як…

— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїжджаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?

— Та вже ж…

— Ха-ха-ха, хо-хо-хо!!

Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непред вид енного обстоятельст-ва», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одне у другого, чого так хутко скінчилось «приставлен-ня». З театру чувся крик і галас.

Другого дня надвечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових суконь жидівок, що гуляли парами по середині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Ґонти, що наспівував «народну» пісню:

Заходю я в Вєпскую,
Садюсь яза стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
— А що будеш пить?
Вона ж отвічаїть:
— Голова болить.
— Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить.
Ах, чи пиво, ах, чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?

І зараз же біля мого вікна з’явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюшках і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродія. «Кумпанія» наближалась весело й гучно, піддержуючи одне одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.

Порівнявшись з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.

— З понеділком і… будьте здорові! — гукнув весело Гаркун. — Як здоров’ячко?

Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать в номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.

Чай пила, булки єла, Позабула, з ким сидєла…— зараз же почувся голосний спів веселого Ґонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:

— Лейзер! Лейзер!

Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтииого номера.

— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!

І за цим я почув стук до себе в двері.

— Можна! — гукнув я.

Двері розчинились, і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він протягнув мені руку, шарпнув мою і мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.

— Прошу сідать, — повів я рукою на стілець.

— Бла-го-да-рю, но… не могу! І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка усміхнувся.

— Смішно? Да? — якось глухо промовив він. — Моя фігура возбуждаєт смєх у іних? Да?

— Боже борони, що ви?

— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою. — Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби…

Очей» доми, очень лєстни, Под решєточкоіі залєзной, Там Маша живьоть. Та-а-м Маша-а-а живьоть!! — вирвалось вмить з номера і луною розійшлося по «Малоросії».

На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він, стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:

— Милостивий государь… з…г>… господин… а… вибачайте… словом, прошу вас до нас на чашку… а… чаю. Надеюсь?.. Отказ ваш уб’є мене… Пожалуста! Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно усміхнутись.

Мене кинуло в холод. Пробурмотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять з ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.

— Пренебрегаєте? — випроставсь він гордо. — Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і… свободні… Абсолютно свободні! Га?.. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші… Моя супруга, дві дами, артисти… Вип’єм, закусим, заспіваєм… Пожалуста!..

— Шановний добродію, я б з великою охотою… ~ В такому разі, ізвініте… До свіданія… Вибачайте! Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знов сів біля вікна і став дивитись на вулицю. В номері Ґонти трохи затихло, потім знов залунала п’яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це у двері знов хтось постукав.

— Ізвініте, я ще раз до вас…— промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату. — Ізвініте… Все… е… общество, мої, значить, товариші і супруга… просять вас… Не я… Не я… прошу. Я — пус-тяк. Супруга і товариші… Стакан пивця.

Я знов подякував і супрузі, й товаришам, але… знов одмовився.

— Та-а-к-с! — промовив він. — Но, може, на півчаса можна? Га?.. Стаканчик пива… закусочки… У нас просто… Простоту люблю… Дами тоже прості… Може, ви стісняєтесь? Дак з ними можна… всьо… і об’ятія, і… Гіменей, і Амур, і Психея… Ну, словом, як з супругой, так і ви з ними… Пожалуста… Просять всі…

Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, все-таки не одважився піти до них.

— Ну, Ізвініте…— знов уклонився він і тихо вийшов з кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як знов застукало в двері.

— Ізвініте, я ще. раз… Одну минутку…— з’явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій. — «Еще одно последнее сказание»… Може, ви роздумали?.. Дами просять вас… Только дами!.. І обіща-ють вам мілійони поцілуїв… Милостивий государь!.. Если вы не пойдете, вы мне не друг! Абсолютно!.. Пожалуста!..

— Високоповажаний добродію! — розвів я руками. — Мене прямо дивує… як би вам сказать…

— Нахальство? — підхопив він і зареготався. — Ви не стісняйтесь… Гаркун-Задунайський вище цього… Гаркуна-Заду найського трудно… е… Я вас ще раз прошу… Не хочете? В послєдній раз — не хочете?..

— Добродію!..

— Ну, так плювать мені на вас! От що!.. Задавака, і більше нічого!.. Суфльор нещасний!.. Наплювать і растєрєть… О!

Він плюнув, розтер навіть і гордо вийшов з номера, грюкнувши дверима.

Довго ще потім в коридорі тупали ноги Лейзера, довго чулись пісні, крики, жіночий п’яний писк і регіт, довго дзвеніла балабайка під спів Ґонти:

Три аршини сапогищі,
На випуску голяниіці,
Бальшой генерал,
Бальшой генерал!..

Довго гуляла трупа, але Гаркун-Задунайський більше не приходив.

Я хутко після того дістав спроможність виїхати з N. і вже ні трупи, ні антрепренбора її Гаркуна-Задунайського більше не бачив.