По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.

III

Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно й пристойно ходили парами повбирані жиди (тоді були якраз якісь їхні свята), звернув у якийсь глухий переулочок, де, крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожо-го на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, — не було.

«Чи не помилився я?» — подумав я, але, перевіривши себе, мусив таки признати, що це таки та вулиця.

— Дивно! — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред вулиці. А на ній хоч би одна жива людина, — неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушать назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і, оглядаючи одне одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то жидки йшли на плац «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зо мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.

— Теа-а-атр? — перепитав мене сіренький жидок. — Вам на приставлєння хатіться пасматрєть?

Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.

— Что значить «на приставлєння пасматрєть»! — вмить визвірилась на його червона жидівочка. (На голові у неї був ще солом’яний капелюшок з зеленою великою птицею). Тібє спрашувають, де театр, так ти скажі. Что значить «пасматр-е-еть!»… Ви пайдіть прямо до єтому большоє дерево… Вот… там видите вивіска сапожнік… Так ви… — перебив п сіренький, але мусив замовкнуть, бо жидівочка зараз же з презирством зупинила його:

— Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні нє знають, как студова іті?.. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідітє большоє дерево, так ви станьте… Там ви павідітє афіше… Так ви зайдьотє у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр…

— Толькі там тіпер нічєво нє-є-т…— знов уміш-ався сіренький, але знов зупинився.

— Что значить «нічєво нєт»? Какое тібє дєло? їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош… Так ви ідіте прямо, і больше нічєво… До сві-данія!

Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.

Я подякував і пішов. Найшов «большоє дерево», вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:

«19— Город N. С дозволения начальства —02 г.
Сего N… месяца N… числа в зданий театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управлением режиссера й антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:
ЛЮТЕ СЕРЦЕ. АБО Ж. ЧОТИРИ СМЕРТІ РАЗОМ.
Драма на 4 дії Сьогобврежнього.
II
ОНА ОДНА Водевіль від. соч. Мансфельда.

Далі «участвующия лица», «ценьї местам со включени-ем благотворительного сбора», «начало ровно в 8’/;; ч вечера» і знов великими літерами: «Антрепренер й режиссер В. А. Гаркун-Задунайский».

Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще., , крізь якісь кущі і… опинився в кінці саду.

— Ну, а де ж все-таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників в густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.

— О! а я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки. — Що це, «обозревали окрестнос-ти»?

— Еге ж, — одмовив я, — шукав театру, та щось не найшов.

— Театр? — скрикнув здивовано Гаркун. — Та ви ж коло його стоїте! Оце ж театр!

От тут-то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна, повітка і були театром.

— Так оце він?

— А ви ж гадали де?.. Трохи не… той… не ізящний…— повів він навколо театрально рукою. — Ну, та не в формі діло… Форма, по-мойому, абсолютно ніщо!.. Глав-ноє— іскуство… Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? — вмить хитро подивився він на мене. — Скільки, по-вашому, ану?