— На добридень. Ти сама тут?

— Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.

— I що ж ти робиш у свiтi?

— Суницi по лiсах збираю, — поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. — Її зародило в цьому роцi, як роси!

— Як роси?

— Ну, чуть-чуть менше.

— Чом не в загорожi збираєш?

— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

— А в тебе коси пiдросли.

— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: — От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них…

— А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?

— О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

— Нiколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

— I як тепер хатина?

— Краще не питай! — зневажливо вiдкопилюю губи. — Повнiсiнько понабивалося худоби.

— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?

— Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.

— І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

— Що ж ви зробили?

— Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: — "Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi — трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї".

— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я.,

— Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на дiток!

— Е?

— Справдi.

— I що вони роблять?

— А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш — послухаєм.

Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.

— Тiльки тепер тихенько-тихенько, — приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:

— Ось тут слухай — вони якраз пiд нами вилежуються.

— Ти ж звiдки знаєш?

— Вухо розшукало мiсце… О, чуєш?

— Нi.

— Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?

— Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.

— Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?

— Правду… Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.

— Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть.

На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:

— Добридень, бiлочко.

Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з’явився заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущi.

— Свiй свого злякався, — добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.

Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.

— Вона мене пiзнає, — тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.

— А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?

— Це я накидала, — з гордiстю сказала дiвчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.

— Для чого?