— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, рiже окраєць жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж дихає суницями.

Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.

— Чого ви, мамо?

— Що тобi, Михайлику? — стрепенулась вона i туманом очей своїх поглянула на мене.

— Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?

— Нiчого, нiчого, це я так собi. — I враз така печаль налягає на неї, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.

— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.

— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. — Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся на лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш…

— Ви не журiться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.

— Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем i гiркою усмiшкою питається у яблунi, на якiй гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.

Яблуня похитує гiллям, приколисує своїх дiток i мовчить.

— А може, мамо, разом упремося на своєму i якось переважимо тата?

— Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить… Може, в степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.

— Ой! А яка ж там птиця проживає?

— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрiбний, як качур проти гусака. Але дрофа не спiває. А що ж то за птиця, коли є пiр’я, а нема голосу? Це ж у нас як заспiває соловей, то й зорi поближчають.

— А тато де?

— Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.

— Чого?

— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пiшов.

В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.

Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мої, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi.

Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.

I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi. Може, там днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, — от уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.

В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав’я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив її i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

— Михайлику, гов-гов! — пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.

— А хто там вигукується? — голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок.

— Це я, Михайлику! Гов!

— А хто ти така? — питаюся так, наче не впiзнаю.

— От i не скажу!

— Ти, може, лiсова мавка?

— Нi, я дiвчинка з лiсу, — срiблом надзвонюється знайомий смiх.

I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiгає усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

— Ти приїхав?

— А ти не бачиш?

— Авжеж, бачу! — радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. — До мене приїхав чи по дорозi?

— По дорозi.

— А чого б не до мене? Все б веселiше було.

— Та до тебе, — зiскакую з коняки. — А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?

— Бо зрадiла тобi. — Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. — На добридень тобi.