-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу її на вашому городi.

— Хе! — сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. — А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?

— Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров’я, то дочекаєтесь.

— Тодi зробимо так, — знову показав дядечко рукою на грушу. — Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.

— Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! — гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. — Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!

— Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, — нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. — Пошанування ваше довiку запам’ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться.

— Iдiть, чоловiче, додому, — простогнала мати. — Зачемеричили голову — то йдiть.

— Не женiть мене — сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?

— Потiм, потiм поговорите, — вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого так посвiтлiшали батьковi очi.

Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.

— Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, — приклала голову до його грудей i схлипнула.

Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати її другi сльози за цей тяжкий день.

— Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, — сказав, коли мама притихла на його грудях. — Стiльки добра мати — i позавидувати на єдину бiдняцьку грушу!

— Я думала — вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.

— В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?

— Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?

— Ще й питаєш! — упевнено вiдповiв тато. — Вiн уночi свою грошву мiрками мiряє i всю у землю впаковує.

— Теж мiрками закопує? — посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.

— Ти чого вибiлюєш зуби? — здивувався батько.

— Бо є що вибiлювати, — ще бiльше розбирає мене смiх, а з очей аж витрушується дядькове срiбло-золото.

— Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?

— Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.

— Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.

I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову дiрочку.

Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд нестаткiв…

Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був поїхав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi виглядає орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.

Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:

— Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.

— Я тебе й сиву не покину, — втiшив тато.

— Нащо нам ця Херсонщина?

— Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.

— Менi й нашi соняшники гарнi, — не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити свої бiдняцькi латки i своє найбiльше багатство — оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.

— Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо — i в дорогу, — сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.

Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi:

— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не їхали за тридев’ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть… У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш — хiба що колись у сон забреде.

Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика…