Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, — плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин.

— Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, — зiтхаючи, говорила сама собi.

— А може, то наша коняка дихає? — пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам.

— Ет, що ти тямиш, — рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.

— I як ти все чуєш? — дивувався тато.

— То, певно, любов моя чує, — iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.

Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.

Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям…

Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матiр.

— Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?

— Помовч! — пiдняла руку мати. — Ще, гляди, почує.

— Хай чує, скупердяга.

I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з’являється дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата — все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем’я" i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушує з самої душi.

Натоптаний м’ясом, здоров’ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав:

— Хе.

— Еге ж, еге ж, — пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку.

— Що? — спантеличився той.

— Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, — розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато.

Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в’їдаються в нього.

— Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?

— Ні, вони чогось самi родять у менi, — вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу:

— Краще б у вас копiйка родила!

Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :

— Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:

— Хе.

Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку.

Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, — мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi:

— Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?

— А що їй робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi.

Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це їхнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м’ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, — шевцi не могли нахвалитися нею.

— Добре, що є бiля чого товктися, — гасить посмiшку мати.

— Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, — сiдлає дядечко свого незмiнного коня. — От ви думаєте, що у мене свинi? А це не свинi — сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.

— А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, — вставляє батько слiвце i одразу ж прикладає кулака до уст.

— Ви за чимсь, Володимире, прийшли? — не випускає мати клубка розмови.

— Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, — впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.