— Нiби не догадуєшся?

— Нi.

— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — i по гадинi, i по гадинi…

— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. — І не злякалась?

— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.

— От молодець!

— А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

— Це ж якого — чумацького?

— З рибою i димом, — засмiялась Люба. — Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?

— Не хочу.

— I чим тебе частувати?

— Нiчим.

— Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

— Є чим журитись людинi, — спливало своє, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав’ям.

— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.

— Ет, i говорити не хочеться.

— А ти скажи, — може, полегшає.

— Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, — повторюю маминi слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе.

— Невiдома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i притемнiли очi. — Куди ж вона лежить, Михайлику?

— Далеко-далеко.

— Далi Вiнницi?

— Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв.

— Ой, лишенько! — аж скрикнула дiвчина. — Як же там люди без лiсiв живуть?

— Живуть, позвикали.

— А чим вони палять?

— Кураєм, соломою.

— I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

— Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.

— Попроси гарненько його.

— Мама вже й сльозами просила.

— А батько що?

— Сердиться.

— Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?

— Чого?

— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.

Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.

— Михайлику, а в степах i суниць не буде? — охопивши руками колiна, запитала Люба.

— Нi.

— А що ж там буде?

— Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.

То вже байка.

— Сам тато казав.

Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

— Поїж, Михайлику.

— Не хочу.

— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, — поклала руку на шматочок сонця.

— Точнiсiнько так i мама каже.

Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

— Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.

— Це забудеться.

— От i не забудеться, — зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.

— То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.

— Нiчого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

— Це вже як тато закомандують.

— Отак i в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?

— Не знаю, як воно випаде.

— Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.

Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.

Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.

— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обiзвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.

— Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.