Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.

— Яке ж у вас дiло? — допитується мати.

— Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, — дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.

Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.

— Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, — зiтхнула мати.

Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.

— Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. — На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. — Та все в руцi божiй.

— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.

— I це суща правда, — погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша…

Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.

"А що я тобi казав? — очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:

— Це ж яка ваша груша?

— А у вас їх скiльки в городi? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.

— Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? — витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.

— Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.

— Восени чи весною?

— Восени, як тепер пам’ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам’яткий, Панасе.

— Чому ж ви, пам’яткий, ранiше не згадали про грушу?

— Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.

— Найшли свою добру годину! — забринiв обуренням журний голос матерi. — Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..

— А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. — Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам’ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.

На вiях i устах матерi затремтiла печаль:

— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?

— Зрубати дерево.

— А не дiждете цього! — скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.

— Чого це не дiждусь? — позлiшав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з’їв?

— Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з’їсте! — скам’янiла в гнiвi мати.

На перепечених щоках дядька Володимира з’явились першi мiдяки рум’янцiв:

— Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!

— Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? — i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.

— Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем’яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.

— Яка ж це була оренда? — ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.

— Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.

— Це правда? — глянув батько на запечалену матiр.

— Правда, — зiтхнула вона.

— От бачите! — аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.

— Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? — звернулась мати до сумлiння гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо — ой!..

Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум’янцiв:

— Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.

— Що ви говорите?! — жахнулася мати.

— Що чуєте! — На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. — От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цiєї краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму сусiду, нi моїй жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матiр. — То коли скажете рубати грушу?