— Це запитайте Федоренка! — засмiявся дядько Стратон. — Вiн з якогось весiлля доп’яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:

— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.

— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастiян. — Хто вас зобидив?

— А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?

— Та що робити? Послухаю.

— То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.

— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося мiжбрiв’я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.

— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.

— Говорiть! — наполягає дядько Себастiян.

— А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

— Хто ж вас ужалив?

— Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив’янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.

— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.

А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.

— От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

— Бог Адама теж вилiпив з глини, — вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.

— Спасибi вам за радiсть, — подякував гончаревi дядько Стратон.

— I справдi ви маєте хоч краплину радостi? — подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.

— Про що й казати, — аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. — I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?

Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:

— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.

— Не знаєте ви цiни своїм рукам.

— Найшовся такий, що склав їм цiну, — зажурився гончар.

— Що ж воно трапилось?

— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.

— А хто iнший? Своячок!

— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастiян.

— Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?

— Ви йому про це казали?

— I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.

— I нiхто не рятував вас?

— Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.

— Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.

Гостi й батько насипались на нього:

— Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!

— Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!

— Я комусь зроблю його грiшним!

— Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнiвався батько.

— На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.

— Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?

— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-

З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

— I що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.

— Що я скажу? — обiзвався дядько Стратон. — Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.