— Спасибi, спасибi, дитино, — бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.

— Це правда, що ти на льоду завалився?

— I ви знаєте?

— Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.

— Ото б настрахали маму, — знову лячно стало менi.

— Дивися ж, хлопче, дивись! — ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до себе дядько Себастiян.

— Буду дивитисяi — вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: — А де ви такого лелеку дiстали?

— Славний?

— Славний.

Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби мiсячне сяйно.

— Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.

— Ви вкрали? — жахнувся я.

— А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку — i в мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.

Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще кiлька днiв тому.

— Що воно таке, дядьку Себастiяне? — нахиляюсь до плит.

— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напiвстертих людях i конях. — їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати — в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових ложок.

— От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, — знайомить мене голова комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм’я складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер, а вуса опустилися вниз, на дощ.

Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави, презирливо каже: "У-у-у…"-i пальцем шпиняє її в зуби.

Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:

— Злиднi всiх країн, єднайтесь!

А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.

— Що, я, може, щось смiшне сказав? — дивується старий, i дивуються пiд сивобрiв’ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. — Нi, таки пiду додому, — не кумпанiя ви менi! — береться за шапку i зачерствiлий кожух, що лежить на скринi.

— Та чого ви i куди ви, тату? — дядько Себастiян рукою притримує смiх. — 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.

— Трясця твоїй матерi! — обурюється батько. — Дурносмiх завжди знайде з чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають їх на стiл, — стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана, i на вариво, й на приварок.

— Так то ж, тату, грошi вiд непмана.

— Ну i що?! Аби не вiд дiдька! — старий випив чарку, поморщився i зажурився: — Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо жар-птицi — вiддав би у фонд.

— Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, — обережно обiзвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:

— Говори та балакай менi! Революцiя — велике дiло. Так чого ж тодi вiн далi в революцiю не йде?!

— Це ж як вас, дiду, зрозумiти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.

— А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?

— Та не треба, тату, — дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою подивився на батька. — Я ж вам казав: менi та служба не до душі.

— От бачите, йому та служба не до душi! — ще бiльше розгнiвався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде: