Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки — звiздоноша, "береза" й мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар — i всi притихли, з’юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:

А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома — пiшла до бога,
Бога благати — щастя прохати:
— Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi — на паляницi.
А ще гречки — на варенички…

Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря…

Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других — сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого — ясна зоря…

По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце і землю:

То не з моря тумани,
То iз коней пара…

Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена…

Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.

А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.

Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, — i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi.

Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр’я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.

"Протри, чоловiче, свої очi, — кажу сам собi, — бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана".

Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев’яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев’яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця.

I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м’ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

— Михайле, дитино, це ти?

— Авжеж, я, дядьку Себастiяне, — затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.

— От i добреї — виходить дядько Себастiян iз сiней. — А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

— Е? — вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?

— Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев’яний лелека виглядає весну.

— Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, — кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув’язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею.