— Дайте менi батога! — метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. — Я з цiєї макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" — i притулився спиною до печi.
— Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мiнливими рум’янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. — Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.
— Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
— Ти справдi не будеш його вбивати? — не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — i знову до дядька Себастiяна: — То не будеш?
— Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.
— Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
— Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
— А вiн мене жалiє? — тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. — Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта — бiсом станеш! Аякже!
— Тодi, хрещенику, тримайсь! — дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
— I тут утiк! — здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. — Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос:
— Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?
— Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть — i досi без цивiлiзацiї колядують… Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. — солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.
— Ти спершу обтрусись!
— Ой, стою перед вами необтрушений, як… Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, — не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
— А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
— Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, — Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
— Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
— Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, — i одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!
— Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
— Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.
— А дверi ж цiлi залишились?
— Не знаю, мабуть, цiлi.
— За що ж ви не помирились?
— За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян — iндивiдуальний.
— Та що ти мелеш?!
— Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн — пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?
— От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
— Кого це так розжалоблює мiй пустослов? — смутнiла тiтка Христина.
— Голову повiтвиконкому, — вiдповiв дядько Стратон.
— Ще i йому заб’є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? — уголос дивується жiнка. — Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.