Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
— Добрий вечiр добрим людям, — простуджено вiтається молодий голова, пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує, бентежить i радує людину. — То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами дверi?
— Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, — пiдростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих нулi й пiдняв угору вказiвний палець. — О!
— I на кого ти, навiжений, окаєш? —— тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно звернувся до голови:
— Познайомтесь, Василю Iвановичу, — моя вiрна, благовiрна i предана половина.
— Чи не тю на тебе! — знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. — Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
— Нiчого собi характеристика! — повеселiшав голова й нацiлив на дядька Себастiяна вiї. — Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що мало п’ят не розгубив?
— Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, — одразу ж вiдповiв голова комнезаму,
— От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi! А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного кiнця має музику, а з другого — бiль. Розперезався Себастiян, як натуральний анархiст.
— Язик дiамантовий, тiльки слова — жабуриння, — спокiйно обiзвавсь маломовний дядько Стратон.
— Нате й мої штани в жлукто! — позлiшав Юхрим. — Вони тут всi одним мотузочком зв’язанi! А в’їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
— Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з’явилась у кустарiв? — Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
— Та не вiрте губi мого чоловiка, — вона давно з правдою розминулась.
— Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.
— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Iванович i звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
— Отак, щоб не розгулялась вона! — I тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально, зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль i чарку — все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку. Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi робiтничо-селянської держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
— Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
— Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! —— У Юхрима знов округлились i очi, i нулi на щоках.
— Чого мовчиш, Себастiяне?
— А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажiть свої фантазiї.
— Та нащо? — безнадiйно махнув рукою гончар. — Вже маю собi з повiту прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
— Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся i на замiтку бери!
— Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
— Нi, не догнув! А щоб повiрили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
— Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.