Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар’єристом. А на кого ж вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?

— Та цур йому, тiй балаболцi, — обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий туман, а в серцi — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастiяна:

Ой горе тiй чайцi,
Чаєчцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi…

До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами її кигикання i вiтри.

В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй — кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями.

I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.

— Що з вами, дiду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастiян.

— У кожного своє, сину, — пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi.

— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько.

Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.

— То чого ж ти, Левку? — знову спiвчутливо запитав дiд дiда.

— Чого? Ти ж пам’ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?

— Пам’ятаю, Левку. Пам’ятаю його на ярмарках і дорогах, на весiллях i похоронах.

— То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль… Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:

— Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж — революцiя. — I тихо попрохав сина: — Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.

I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах.

— За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! — пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.

— Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха.

— А щоб тебе, вилупку! — махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько.

— Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi — душевнiсть, а решта-все тлiн, — по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити.

— Артист! — показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: — А ти артистом не думаєш бути?

— I чого тебе весь час до артистiв тягне? — здивувався дядько Стратон.

— Ой, люблю сцену, як своє життя! — зiтхнув Федоренко. — Iнколи як сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш — у рай попав, i нiяк не менше!

— А платять за це добре? —спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. — Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! — Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.

— Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!

— От навiжений. I що менi робити з тобою?— пробурчав старий, але залишився.

— О, ще хтось до нас! — повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, — на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби.

— Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! — запросив господар.

— Для сугрiву душi i рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. — Ваше здоров’я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженiвку переганяєте?