— Iч, яка ти сьогоднi!

— Яка? — радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.

— Святешна.

— Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? — i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.

Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.

— Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.

— У цiй? — одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.

— У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.

— А як тепер тiтчин дядько?

— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд’юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

— Тiльки не впади.

На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:

— Хiба обiйдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.

— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.

— Ти чого? — здивувалася дiвчинка.

— У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.

— Хi-хi-хi, — злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. — Втiшився, пустомолот!

— Чого це я пустомолот?

— А чого видумав таке?

— Хiба я винен, що в тебе язик чорний?

— Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, — i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?

— Поїдемо далi, — з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.

— Можна й далi.

Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в’юнячi й карасинi мiсця… Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.

— Михайлику, а тут не страшно? — пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.

— Чого тобi страшно?

— Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.

— Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.

— Я трохи далi!

— Дрижаки позичаєш?

— Що не кажи, а страшнувато!

Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, — в очах було повно завзяття.

— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.

А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.

I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум’я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.

З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.

— Ой Михайлику, ти не втопився? — пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.

— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.

— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.

Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

— Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не дiзнаються.

А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної оселi я завагався:

— А що скажуть твої батьки?

— Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився, — передала мамин голос.