То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
— Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.
— А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
— З мене досить i такого вариводи, — чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.
— Так уже, мамо, хочеться того галiфе…
— А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.
— А галiфе пошиєте?
— Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
— Хiба ж галiфе на спину шиється… — ще не здаюся я.
— Можна й на спину, аби витримала вона, — i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки — i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому — iз справжнiсiнької "чортової шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
— Ну, як воно, сину? — обертається од печi мати.
— Ой спасибi, мамочко… Як же ви без мiрки?
— А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть — розтягнемо, широкi — пiдшиємо, довгi — на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинцi, чи то у взуттi, — мiцнiсть.
— Примiряти можна?
— Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
— Я до дядька Себастiяна пiду.
— Ох i надокучаєш ти йому.
— Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
— Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м’ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
— Як воно, мамо?
— Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
— Таки справдi менша.
— То я пiдрiжу бiльшу.
— Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
— Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
— Прямо як городське!
— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.
— Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
— Пiду.
— Е?
— Хiба воно мене родило?
— Не побоїшся замастити?
— Пусте, — кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. — Ти прийдеш на леваду?
— А даси ковзани?
— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
— I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, — в’їла Люба i кинулась до дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, — iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" — в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд — i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть — витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.