Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати свої руки.

— О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! — радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а зiллям. — Як ти, дитино, живеш?

— Добре, дiду, живу.

— Воно й видно, — смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. — А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?

— Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя.

— На корову ще не розжились?

— Нi.

— Вчишся ж добре?

— Добре, дiду.

— Чував, що ти свiжопам’ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?

— Вона в нас добра.

— I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, — вiд цього розум прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? — перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.

— Якось так вийшло, — сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. — В новому роцi неодмiнно приїду.

— Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн починається? — вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає коней.

— Нi, не знаю.

— Може, розказати, чи ти не з цiкавих? —смiються i плачуть дiдовi очi,

— Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.

Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:

— Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями — сам Сварог — у своїй кузнi кує новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? — бринить насмiшка в голосi старого.

I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, — може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.

— От ми й приїхали, — дiд руйнує моє видiння.

Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою — перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.

На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, — хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.

Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв — кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок — i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м’яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, — пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.

Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в’їдливо запитав:

— У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?

— Натурально! — зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.

— Ти ще смаленого вовка не бачив? — пригинаючись, посунув на мене Юхрим.

Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:

— Смаленого?.. Нi, не бачив.

— То побачиш! — обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: — Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться…