— Ти куди отак метеш?

— Чого це мету?

— А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?

— Я назад не дивлюся.

— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?

— Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.

— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?

— Чого б вона мала надокучити?

— Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?

— А ви й не знаєте? — вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.

— Нi, поки що не знаю.

— То пояснити?

— Пояснюй.

— За те, що в моїй головi меншає полови.

— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:

— Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.

— Яким же ти язиканем ставi — дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. — А тепер — гайда додому.

Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.

— Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.

— Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:

— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.

— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.

— Нi, на вiтряку.

— На вiтряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вiтряк?

— Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину.

— На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:

— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

— Аби ж ви так завжди казали.

— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

— Еге, догадаєшся, що у вас…

— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

— Де моє не пропадало! Поїду, тату!

— О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився.

— Та хiба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю "лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою…

От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:

— Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай…

— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила сонячнi нитки i час.

Вiдколи пам’ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.

З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту.

Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на вiтряк.