— Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:

— I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.

— Потемнiв? I назовсiм?

— Вважай, назовсiм.

— I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.

— Напевне, не будуть.

I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи радiсть такого славного дня,

— То я й пiшов, — зiтхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

— Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — i тепер уже вiн зiтхнув.

— Ви, тату, не журiться, — пiдбадьорюю його. — Ви ж читати он як умiєте!

— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене, i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.

-Добрий ранок, Насте Василiвно!

— Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс. Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.

— От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, — смiється Настя Василiвна. — Спасибi, Михайлику.

— Я ще можу вам принести.

— Як тато-мама?

— Живi.

— Що вони роблять?

— Тато збирається жито сiяти, а мама — вибирати коноплi.

— Ти ж пособляв їм улiтку?

— Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.

— Ти жито жав? — аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi вчительки.

— А чого ж! Наше селянське дiло таке… — i осiкся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

— I в’язати навчився?

— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

— Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?

— Трохи, — i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.

— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.

— Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино з його черепа.

— А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! — i собi зажурилась учителька, — Бiжи, Михайлику.

Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови тiтки Софiї.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.

А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкiльне подвiр’я, а ззаду на мої плечi вискакує Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

— Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?

— Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, — вiдповiдаю школярською примовкою, пригинаюсь — Iван сторчака летить на землю i хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в’їдливий Улян:

— А що це в тебе?

— Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, — кажу, не моргнувши оком.

Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.

— А я й годую з неї Обмiнну, — кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.

— Брешеш! — вiдрiзав Улян.

— Ось подивись, — i сьогоднi годував! — показую дно шапки, в якiй лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.

— Справдi! — не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з’являється дядько Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи. Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю: