А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.

— Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев’яною чи якою ложкою їв кулiш?

— Дерев’яною, тiльки трохи бiльшою за твою, — змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?

— Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!

— Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп’яшисте. — Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. — Вас же i в газетi друкували.

— Та друкували, i не самого, а з волами.

— З волами?! — аж пiдскакую я.

— З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?

Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз… Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:

— То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?

— Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.

— Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?

— От розкажiть, як воювали.

Дiд Корнiй сумно похитав головою.

— То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн — привiз у лiси заховану зброю.

"Як же її через денiкiнцiв переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?"

А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:

"Та нi — волами".

"Волами? А як?"

"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"

"Та лежить, засипав її житом".

"Для чого ж це?"

"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".

"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи",

Йому ще тодi про свист думалось… I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю — бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз’їзд.

"Що везеш, дiду?!"

Стою на дорозi, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз’їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:

"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"

"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, — вiдповiдає вiн i смiється. — Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається".

"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"

А вiн вiдповiдає:

"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!"

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

"Як же тебе зйати?" — питаю.

"Себастiяном".

— Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! — аж скрикнув я"

— Та вiн же! — вiдповiв дiд Корнiй.

— Життя… — сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом…

— Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були — страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

"Ви ж, тату, домовину викиньте", — каже менi, прощаючись.

"А ти її робив, щоб я викидав?"

"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".

"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".

Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав — i пожалiв кидати труну. В’їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд’їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше, — думаю собi, — значить, у рай душа йде, — i розплющую очi.

А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить: